Краєзнавчий календар 2018

        

Вклонімося великим тим рокам

 До 75-ї річниці визволення Народиччини від нацистських загарбників.

   Відходять у вічність роки і люди, але залишається пам’ять, яка змушує майбутні покоління замислитися над минулим, щоб визначити майбутнє. Варто лише перенестись думками до подій Другої світової війни – і груди наповнює болючий щем і гордість за трудові і ратні подвиги, здійсненні нашим народом у роки жорстоких випробувань.

 Час біжить швидко, невпинно. Ось уже й наближається пам’ятна дата – 75-а річниця визволення Народиччини від нацистських окупантів у Другій світовій війні. Мабуть нема в нашому районі родини, яку б обійшло стороною лихоліття минулої війни. Відходить вже із життя покоління фронтовиків . Все рідше і рідше ми можемо почути розповіді про війну  з вуст її учасників та навіть з вуст їхніх родичів, які зберігають пам’ять про своїх батьків, оскільки вони також похилого віку. Люди старшого покоління ще зберігають старі фотографії і листи, дбайливо перегортаючи  в  пам’яті недовгі щасливі дні напередодні війни…

  А на передодні війни Народиччина потроху оговтувалась від лихоліть  голодомору, колективізації і репресій. На трудодень стали видавати по 1 кг зерна. Добробут почав оселятися в будинках жителів нашого краю. З’явилися перші велосипеди та швейні машинки. Та і в машинно-тракторній станції частіше почала з’являтися нова техніка. В 1941 році тут налічувалося 25 тракторів, 3 вантажні , 4 легкові автомобілі та чимало іншої сільськогосподарської техніки. В економіці району провідне місце займало сільське господарство. За переписом населення 1939 року в районі функціонувало 67 колгоспів, в яких основними галузями були виробництво зерна, картоплі і льону та м’ясомолочне виробництво. Промисловість району напередодні війни займалася переробкою сільськогосподарської продукції. Тут діяли промкомбінат, харчовий комбінат, промартілі, велась заготівля лісу та працювали інші підприємства: 32 млини, цегельня, гончарня. З надр народницької землі добувалися будівельний камінь, глина, торф і пісок.

  За роки передвоєнних п’ятирічок  стрімкого розвитку набула освіта. Перепис населення 1939 року засвідчив, що в селах діяла середня,  20 семирічних, 17 початкових шкіл та Бабиницька ветеринарна школа. В 1935 році народницька семирічка була реорганізована в середню школу. Невдовзі для школи №1 було збудоване двохповерхове приміщення. В 1936 році  була відкрита друга середня школа. В Народичах діяла також і єврейська державна школа, правда, перед самою війною вона була закрита.  В селищі мешканці одержували медичну допомогу в трьох відділеннях лікарні,поліклініці з зубопротезним кабінетом, санітарно-епідемічній станції.  У передвоєнні роки було досягнуто певних успіхів у галузі культури. Люди тягнулися до світла, знань, надбань мистецтва. Для них працювало 27 хат-читалень, 89 бібліотек, 49 стаціонарних кіноустановок. 1937-го містечко прикрасив новоспоруджений будинок культури.

  Жити ставало краще. Та ось тільки тривога не покидала людей. На Заході вже розпалювалась Друга  світова війна. Гітлер, виношуючи плани світового панування, розпочав війну проти Польщі. У війну були втягнуті Велика Британія та Франція. А Житомирщина, як прикордонна область, що межувала з Польщею, розпочала будівництво оборонних споруд. Зусиллям всієї країни на схід від кордону було споруджено Коростенський УР (укріплений район). Паралельно до лінії державного  кордону споруджувались стратегічні шосейні дороги. До кордону підтягувались війська, упорядковувались польові аеродроми. Кордон – він і є кордон, край держави…

  Бути чи не бути війні? Ця болюча тема була у всіх на вустах. Люди ще сподівались на німецько-радянський договір про мир аж на десять років. І 22 червня 1941 року грянула війна – фашистська Німеччина віроломно  напала на нашу країну.

На унікальній світлині того далекого травня-червня 1941 року головний редактор  районної газети «Прапор комуни» Іван Хомич Закусило, на який він живий і щасливий зі своїм сімейством. Загинув в перші місяці війни1941-го.

                                «Двадцать второго июня

                                Ровно в четыре часа,

                                   Киев бомбили,

                                  Нам объявили,

                             Что началася война»

                       (слова з відомої тоді пісні).

Запеклі бої на кордоні. Наша армія відступала. Фронт стрімко наближався до Житомирщини. 7 липня ворог увірвався в обласний центр. Гріміло під Коростенем. Героїчними зусиллями 5-та  армія генерал-майора В. І. Потапова утримувала лінію фронту на лінії Брусилів-Малин-Коростень-Овруч з липня аж до 20 чисел серпня. В Народичах терміново розпочалась  мобілізація до армії. В перші дні війни  на фронт  було відправлено до 6 тисяч жителів Народиччини. Розпочалась евакуація в глибокий тил  худоби, матеріальних цінностей, сімей службовців, які отримали «бронь». Під керівництвом начальника міліції М. І. Ковальова був створений  винищувальний батальйон, який боровся з ворожими парашутистами, диверсантами та шпигунами. В загоні налічувалося понад 70 чоловік.

  Ситуація на фронті різко погіршилася. Німецькі війська, діставши підкриплення, перейшли в наступ. Поступово 5-та армія опиняється в оточенні і відступає на Чернігів. 22 серпня ворожі війська окупували Народичі і Базар. Запроваджуючи окупаційний режим нацисти почали з пошуку комуністів, активістів і євреїв. Через місяць так званого «нового порядку» нацисти 28 вересня 1941 року на околиці райцентру розстріляли понад 600 євреїв. Ще одним  страшним  злочином катів в Народичах стало знищення 250 дітей і 4 вчительок.

  Створена мережа підпільних організацій тільки почала діяти, як провокатори виказали окупантам членів підпільного районного комітету. Розтріляні були всі підпільники і серед них  - керівник підпілля Яків Коконін.   Лише навесні  1943 року створюється новий підпільний комітет, очолює його П. С. Лозовик.

  Встановлюючи новий порядок, гітлерівці обкладали населення непосильними податками, вивозили з окупованих територій не тільки продовольство, а й промислову продукцію. Все це призвело до ще більшого зубожіння місцевих жителів.  Офіційна німецька статистика в лютому 1943 року повідомляла, що в Базарському районі голодували 2807 чол., а в квітні їх було вже 6487 чол. Постійно зростали ціни на хліб і продукти. На грунті голоду поширилися епідемії. Лютував тиф. Хворі люди не отримували  ніякої  медичної  допомоги. Голод і епідемії забирали тисячі людських життів. Одним із напрямів нацистської програми фізичного знищення слов'янських   народів була примусова відправка громадян на роботи до Німеччини. Примусовий набір робочої сили почався в лютому-березні 1942 року. Із Народиччини насильно було вивезено 2114 чол.  Хто не хотів добровільно вербуватись, окупанти застосовували силу і терор. Вікова межа була розширена з 17-18 років до 16-55 років. У відповідь на звірства окупаційного режиму населення району чинило опір окупантам: переховували хліб та інші продукти, здійснювали диверсії, створювалися партизанські загони. Розгортався масовий партизанський рух. В кінці 1941 р. почав діяти Базарський партизанський загін. Партизани знищували фашистів, підривали мости і склади з боєприпасами. Активізації супротиву населення сприяв рейд партизанського з’єднання М. І. Наумова. З березня1943 року в районі діє диверсійна група з 5 чоловік під керівництвом Б. Д. Кореневського. Завдяки підтримці  населення група швидко поповнюється місцевими патріотами, і вже у серпні налічувала 70 чоловік, вона  ввійшла до партизанського з’єднання С. Ф. Малікова і була виділена в окремий партизанський загін ім. Чкалова. У листопаді 1943р. загін в своєму складі налічував 378 чол. в основному з жителів Народицького і Базарського районів. Під час рейду з’єднання М. І. Наумова в 1943 році окупанти проти народних месників зосередили до 80 тис. карателів. В районі села Хриплі ворог влаштував пастку. В бою з карателями партизани понесли великі втрати, загинув і комісар з’єднання І. Є. Анисименко. Поховали комісара у с. Великі Кліщі. За зв’язок з партизанами в 1943 р. були розстріляні сім’я Тимофія Литвиненка із с. Звіздаль та сім’я Василя Терещука із с. Давидки. Поплатилися життям за активну допомогу  партизанам і жителі  з с. Закусили  І. Ф. Закусило, Н.  Зайченко, А. В. Крижанівський. Окупанти їх розстріляли  в  1942році. З наближенням  частин Радянської армії партизанські загони дістали наказ відходити на захід у глибокий тил ворога.

  17 листопада 1943 року 143-а стрілецька дивізія 1-го Українського фронту під командуванням генерал-лейтенанта  М. П. Пухова визволила Народичі від нацистських окупантів. Крім народичан, які воювали на фронтах із 1941р., майже дві тисячі наших хлопців з грудня 1943р. поповнили ряди Радянської армії. І воювали відважно. Близько 6 тисяч уродженців району, які воювало в діючій Армії, були удостоєні урядових нагород. Жителі нашого краю в роки Другої світової війни воювали і  в польських військових формуваннях: Польські Збройні Сили в СРСР (амія З. Берлінга), Польське Військо ІІ Речі Посполитої, Армія Крайова. Серед інформації, зібраної спілкою ветеранів Польського Війська Житомирщини, є дані про те, що серед вояків, які воювали у збройних формуваннях були уродженці сіл Нова Радча, Стара Радча, Рудня Кам’янка, Ласки та селища Народичі.

  4179 жителів району не повернулись фронтів війни, з них 1768 пропали безвісті. В ході визвольних боїв на території району загинуло 621 герой. Ті, кому пощастило вижити  в цій жорстокій борні, повернулись додому переможцями, разом з земляками відроджували рідний край. Героїчною працею, в основному жінок, вдів, підлітків і старих людей  відновлювались колгоспи.

    Жителі Народиччини оберігають священні місця, пов’язані з подвигом народу у Другій світовій війні. Учні Новодорогинської восьмирічної школи в далекому 1962 році поблизу Тичкова провели перезахоронення п’яти радянських партизанів, яких біля болота знайшли місцеві жителі. В 2008 році  тут встановлено п’ять металевих хрестів і такий же обеліск. Відбувся мітинг пам’яті невідомим борцям, що загинули, захищаючи наш край.

 Вшановуючи пам’ять полеглих на фронтах Другої світової війни, мешканці району бережуть пам’ять і про  тих мирних громадян, які були замучені і розстріляні нацистами, які померли від голоду, холоду і хвороб, на каторжних роботах у Німеччині. На їхню честь в районі збудовано 82 обелісків Слави та пам’ятників воїнам-односельцям. До них не заростуть стежки, поки людська пам’ять буде передаватись від покоління до покоління про переможців в смертельному двобої за свободу рідної Вітчизни.

Учасник бойових дій ВВВ, рядовий Лиза Павло Ігнатович, с. Жерев, нагороджений медалями «За відвагу», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941- 1945рр.»

Учасник бойових дій ВВВ, ст. лейтенант Кравченко Микола Васильович, с. Жерев, нагороджений двома орденами Вітчизняної війни, орденами Червоної Зірки, Червоного Прапора, медалями «За оборону Сталінграда», «За визволення Варшави», За взяття Будапешта»,»За взяття Берліна».

Рекомендована література:

 Бондаренко, Сергій Дмитрович.
    Дорогами тисячоліть... Нариси з історії Овруччини [] / С. Д. Бондаренко ; ред. Л. М. Козак ; Овруцька район. рада. - Житомир : Полісся, 2008. - 316 с. : фото кольор. - Л-ра: с. 307-313. - ISBN 978-966-655-369-3

 Житомирщина у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр. [] : зб. док. і матеріалів / Архів. упр. при Раді Міністрів УРСР, Парт. арх. Житомир. обкому КПУ, Житомир. обл. держ. архів ; [відп. ред. О. С. Чорнобривцева та ін.; упоряд. Г. І. Денисенко та ін.]. - К. : Наук. думка, 1969. - 289, [3] с. : фото, табл. - Дод.: с. 260-264. - Геогр. покажч.: с. 265-275. - Скор.: с. 276.  

Іващенко, Олена Микитівна. Пам'ятки і пам'ятні місця історії та культури Народиччини []. Вип. 4 / Іващенко О.М. ; Житомир. обл. орг. Укр. т-ва охорони пам'яток історії та культури, Житомир. обл. редкол. з підгот. тому Зводу пам'яток історії та культури України. - Житомир : Полісся, 2005. - 92 с. - Бібліогр. та дод. в кінці ст. - ISBN 966-655-167-5

Книга Пам'яті України. Житомирська область . Т.7 /[ред. колегія: Р. Р. Петранговський (голова)]. - Житомир: Льонок, 1994 -1995. –ISBN 5-7707-8897-6.

Книга пам'яті України. Переможці. Житомирська область. [Текст] / [ред. колегія: І. О. Герасимов (голова)]. - Житомир : Полісся, 2010 - . - ISSN 978-966-655-547-5.
   Т. 3 / [рук. работы Р. В. Барало ; ред. В. І. Бобришева [и др.]]. - 2012. - 664 с. : фото, фото.цв. - Л-ра: с. 657-658; скор.: с. 659-660. - ISBN 978-966-655-655-7 .

Ляшев, Олександр Вікторович.
    Житомиряни в лавах польського війська ( в роки Другої світової війни) [Текст] / О. В. Ляшев. - Житомир : ПП "Житомироблдрукарня", 2014. - 246 с. - ISBN 978-966-2634-09-9

Дубницький І. Впорядковано могили воїнів //Життя і слово. – 2008. – 16 черв. – С.1

Ходаківський М. Чкаловці  //Жовтневі зорі. -  1980. - 29 січ. -  С.2.- (До 35-річчя Великої Перемоги

Бібліограф  Слепченко М.

Народні месники на Житомирщині

До Дня партизанської слави

День партизанської слави – свято встановлене в Україні згідно з Указом президента України «Про  День партизанської слави» від 30 жовтня 2001р.

 «на підтримку ініціативи ветеранів війни та з метою всенародного вшанування подвигу партизанів і підпільників у період Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, увічнення їх пам’яті…»    Це свято вперше відзначалося в Україні 22 вересня 2001р. в день 60-ої річниці з початку підпільно-партизанського руху в Україні в роки німецько-радянської війни.

   Перші загони партизанів з’явилися в Україні   восени під Черніговом та Сумами під керівництвом Миколи Попудренка і  Сидора Ковпака.  До літа 1942 року на території України діяли лише незначна частина створених груп. А з кінця 1942 року партизанський рух набув масовості. Пов’язано це з  спротивом мирного населення проти окупаційного режиму, який проводив нещадний терор, масові вбивства, геноцид єврейського населення,вивозив молодь до Німеччини на примусові роботи. У роки війни на території України діяло 46 партизанських з’єднань. У їхньому складі було 501750 партизанів. Понад мільйон громадян брало участь в інших формах супротиву. Партизанський рух на Україні в період Другої світової війни ще називають рухом Опору. 

   На Житомирщині перші партизанські загони почали діяти з самого  початку окупації. Словечанський партизанський загін (150 бійців) вийшов у ліс наприкінці серпня 1941 року. 30 січня 1942 –го  оточений загоном карателів, він прийняв  свій останній бій. Така ж доля  спіткала і інші партизанські загони. Олевський партизанський загін (260 чоловік) був змушений розформуватись, Потіївський (184 народні месники) також був оточений і розбитий. Коростенський партизанський загін під командуванням Дмитра Марцинського рухався лісами на північ, громили німецькі автомашини на шосе Овруч-Мозир, біля станції Радча зробили засідку на мотоциклістів,розігнали загін поліції, також змушений був розформуватись.

   Коростишівський партизанський загін під командуванням Адама Цендровського один із небагатьох, що розпочав боротьбу з ворогом  влітку 1941 року і діяв на своїй землі аж до визволення. Загін Цендровських (а їх було четверо братів) узгоджував свої дії з підпільним обкомом, особисто з Шелушковим, а після його загибелі із командиром партизанського з’єднання Степаном Маликовим. Невловимі брати Цендровські, за голови яких фашисти обіцяли винагороду,  проводили вдалі диверсії на залізниці та автошляхах. Зокрема, 8 березня 1943 року вони пустили під укіс ворожий  ешелон із живою силою, знешкодивши близько 700 німецьких льотчиків.

   З травня 1942 року формується Центральний штаб партизанського руху на Україні, який очолює генерал Тимофій Строкач. Створюються  великі партизанські з’єднання, налагоджується із ними надійний зв’язок. Також вирішується питання підготовки і засилання на окуповану територію організаційно-диверсійних груп. В жовтні 1942 року два великі партизанські формування під командуванням Сабурова і Ковпака паралельними колонами вирушили в рейд і за 30 днів, подолавши з боями 750 км, вийшли у великий лісовий масив на кордоні Житомирщини й Білоруського Полісся. У суміжних 14 районах Українського і Білоруського Полісся, в чотирикутнику Олевськ – Овруч – Мозир – Туров з’явився захищений партизанський край із населенням 200 тисяч чоловік. Там був спеціальний партизанський аеродром, куди приймали літаки з Великої землі. Активні дії повністю контрольовані партизанами проходили з листопада 1943 року по січень 1944 року у Базарському, Народицькому, Овруцьком, Словечанському, Олевському, Ємільчинському і частково Коростенському районах. Це була зона суцільного партизанського краю, куди  німці не наважувались заходити, і який із  всіх регіонів Житомирщини можна визначити як найбільш активним у партизанському русі.

   У жовтні 1942 року  для підпільної роботи на території Житомирської області Українським партизанським штабом був направлений уповноважений Степан Маликов. Після об’єднання Маликовим окремих партизанських загонів, його було призначено командиром партизанського з’єднання  ім. Щорса. У зв’язку з трагічною смертю Шелушкова, С. Ф. Маликова  затверджено першим секретарем Житомирського підпільного  обкому.

   У березні 1943 року на подання С. Ф. Маликова було організовано  диверсійну групу під керівництвом Кореневського Б. Д. і Лозовика П. С. і направлено в Народицький район для створення партизанського загону. Почався небезпечний рейд по селах. В ході бойових операцій  у вересні група налічувала  вже 70 чоловік. Вона увійшла до складу  з’єднання Маликова і була затверджена як окремий партизанський загін ім. Чкалова.

Колишній комісар П.С. Лозовик і командир партизаньського загону імені Чкалова Б.Д. Кореневський (фото 1970 р.)

Політрук С.С. Доценко (з автоматом) з боевими побратимами

(фото 1944 р.) 

   У червні 1944 року партизанський загін ім. Чкалова звітував про зрив відбудовчих робіт на залізниці Овруч – Чорнобиль, Овруч – Чернігів біля станції Радча Народицького району.

   В серпні 1943р. німці вирішили відбудувати залізницю Овруч-Чернігів. Всі сили партизанського загону були кинуті на зрив відбудовчих робіт. Минували мости, призначені для ремонту, розбирали перешите полотно, зрізували телефонні стовпи, обстрілювали ремонтні бригади.  Шляхом засади і нальоту були перебиті ремонтно-відбудовчі бригади на залізничній ст. Радча. В результаті залізниця Овруч-Чернігів не діяла. 

   В селі Мар’янівка окупанти почали відбудовувати міст через річку Грезлю – партизани зразу його підривали або палили. Затію з мостом загарбники припинили.

    В районі села Грезля партизанами був збитий з ручного кулемета ворожий літак – розвідник «Фокке-Вульф 189».  Літак  врізався у землю біля села Давидки.

   База чкаловців знаходилась в Овруцькому районі біля кордону з Білорусією, за селами Жолонь –Ситівка. Жили в землянках. Була своя радіостанція, санітарна частина, їдальня, баня. Зерно мололи в паровому млині в селі Довгий Ліс. Після звільнення території партизани одержали наказ здійснити рейд в західні райони.

   Місцеве населення всіма силами підтримували партизанів. В селі Давидках 26 жителів села допомагали партизанам продуктами, медикаментами. Серед них  була вся родина Терещуків, яка мешкала на хуторі біля села, в лісі. Батько Василь Афанасійович став провідником, постачав партизанам коней, син Степан – партизанським підривником, мати Одюшка Василівна з невісткою Любою пекли хліб для партизанів. Одного серпневого дня 1943-го, коли сім’я, за виключенням невістки Люби з дитиною, яка пішла в сусіднє село провідати свою матір,була в дома, підрозділ мадярів увірвався в хату, заарештували усіх членів родини й повели до ст. Радча, де закопали живцем у ямі. Після вигнання окупантів  односельці відкопали закатованих і поховали в с. Давидках на кладовищі.

Пам'ятник партизанам Терещукам на кладовищі в с. Давидках

    В 1943-му 10 районів, і в їхньому числі Народицький і Базарський, входили до краю, де ініціативою повністю володіли партизани. За наказом Гітлера карателі обложили на півночі України партизанські з’єднання, загони яких діяли і на території Народиччини. Партизани поділилися на невеликі загони й групи так, щоб карателі не змогли знайти головні сили: вони весь час маневрували, мінували за собою шляхи, робили завали, засідки. Це була відмінна риса партизанів, яка  допомагала уникнути значних людських втрат. Однак без жертв не обійшлося.  На початку квітня 1943 року кавалерійське партизанське з’єднання Михайла Наумова  проводило рейд в глибокий тил територією нашого краю. Партизани мали намір закріпитися в так званому Товстому Лісі. Однак на шляху до нього від Овруча до Чорнобиля було зосереджено до 80 тис. карателів.  В районі села Хрипля  ворог влаштував пастку. В бою з карателями загинуло багато партизанів, серед них і комісар партизанського з’єднання Анисименко І. Є. Поховали комісара в братській могилі в с. Великі Кліщі. В 1947 р. на могилі встановлено скульптуру воїна  з сірого граніту.

    В русі Опору проти жорстокого окупаційного режиму  крім радянських партизанів на Україні  ще існувала і інша течія супротиву. На Житомирщині, зокрема  в роки війни була створена Українська повстанська армія.  Її заснував  Тарас Бульба-Боровець в Олевську в серпні 1941 року. Вона мала націоналістично-визвольний характер  і мала на меті визволити Україну не тільки від нацистського режиму а й домогтися державної незалежності України. Тарас Бульба-Боровець вважається  основоположником і засновником УПА. 2018 рік оголошено роком  поліського отамана. Крім цього на Житомирщині діяла організація українських націоналістів під проводом Андрія Мельника, а пізніше  - Олега Ольжича.

   На території Народицького району з 1941 року почали діяти підрозділи Львівського центру ОУН(Б): районний провід в Народичах і низова ланка с. Червоне. Їхня діяльність була зосереджена на створенні підпілля, збиранні зброї та залученні до своїх лав людей і проведенні агітації під гаслом  українського націоналізму. Проводились рейди, в яких брали участь  до двох сотень вояків. По території Народицького району пройшли 2 рейди УПА- «Схід» і УПА –«Захід». Здобуваючи зброю під час рейдів та продовольство, вони вступали в бій з окремими німецькими гарнізонами, обороняли населення від свавілля місцевих окупаційних властей. З наближенням  частин радянської армії загони УПА залишили територію району і відійшли на захід.

  Загалом партизанські угруповування на Україні своїми видкритими боями відтягували на себе великі сили ворога у прифронтовій смузі, таким чином беручи безпосередню участь у визволенні України. Партизанська  війна була частиною загального плану розгрому фашистської Німеччини.

Творець націократії.

До вшанування пам’яті великого українця

Миколи Сціборського.

 Драматичні події Першої і Другої світових воєн у змаганнях за світове панування вогняним виром пройшлися по території України. Це дало поштовх до пробудження національної свідомості українців. Прагнення  українського народу до самовизначення і незалежності вилилося в могутній вибух національно-визвольного руху. Історія визвольного руху ХХ століття переконливо засвідчує державотворчі стремління українців, прагнення їх до створення власної самостійної держави.

  Ця велика національна ідея приводила в рух мільйонні маси людей, винесла на гребінь національно-визвольної боротьби численні яскраві постаті її провідників та породила велику кількість відомих і поки що безіменних героїв, які не вагаючись поклали своє життя на олтар омріяної Свободи.

  Серед цих імен – Микола Орестович Сціборський, важливий теоретик українського націоналізму, діяч УНР, УВО, один з фундаторів ОУН, автор численних статей у націоналістичних виданнях, розробник Конституції Української держави.

  Микола Сціборський народився 28 березня 1898р. в м. Житомирі. Ще не закінчивши гімназії, записався добровольцем на фронт Першої світової війни. Закінчив школу прапорщиків, де прискорено готували офіцерів. На фронті одержав чотири ордени, два поранення та важке отруєння газами, після якого, його ще 20-річним визнали інвалідом. Після лікування в шпиталі Сціборський демобілізувався та вступив до Української армії. Національно свідомий, з військовим досвідом, офіцер став у нагоді і при створенні Армії УНР. У складі Армії УНР Микола посідав різні адміністративні посади, зокрема був ад’ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка. Служив він і в окремій команді дивізії і досяг рангу підполковника.

  21 листопада 1920 року Микола Сціборський був інтернований на території Польщі в складі Української армії. Перебував у таборі міста Каліш. По закінченні збройної боротьби, перебувши польські табори, виходить в еміграцію. Уже в  еміграції Сціборський закінчив Українську господарську  академію в чеському місті Подебрадах , де отримав диплом інженера-економіста. Паралельно з навчанням займався активною політичною діяльністю. Ще в 1925 році був одним із ініціаторів створення Легії Українських Націоналістів (ЛУН).

  28 січня – 3 лютого 1929-го на  Першому конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів. Однією з організацій-засновниць стала керована Сціборським і ЛУН. Самого ж Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН, яким він  був до самої смерті. Крім того, виконував обов’язки організаційного референта. Користувався довірою Євгена Коновальця.  Мешкав у Парижі, пізніше змушений переїхати до Відня, а потім до Кракова. Протягом  30-х – початку 40-х рр. ХХ ст. М. Сціборський активно займався  видавничо-публіцистичною діяльністю: став одним із засновників часопису «Українське слово» у Парижі, випускав друкований орган ПУН «Розбудова нації» у Празі, активно співпрацював і з іншими націоналістичними виданнями. Микола Сціборський є автором численних науково-публіцистичних робіт і статей, що друкувалися мало не по всіх частинах світу. Та найважливішою заслугою його є розробка політичної програми нації.  Був, можна  сміливо сказати, інтелектом українського національного руху. Після вбивства Євгена Коновальця, М. Сціборський деякий час виконував обов’язки голови ОУН. Після розколу ОУН залишився на боці Андрія Мельника.

   На початку радянсько-німецької війни у складі основної похідної групи ОУН вирушив  до Києва для участі у відновленні Української держави. За дорученням  А. Мельника ще у вересні 1939 року М. Сціборський розробив проект Конституції Української держави, яку очільники  мельниківського крила ОУН мали намір проголосити восени 1941 року в окупованому  німцями Києві.

      30 серпня 1941 року в Житомирі на вулиці Івана Франка Микола Сціборський разом з своїм побратимом Омельяном Сеником був убитий невідомим убивцею. Похований у Житомирі на території Преобаженського  собору в підземному склепі. Похорони Сціборського і Сеника, незважаючи на дощ, перетворилися на масову маніфестацію, в якій взяли участь, за словами прихильників ОУН, до 3000 осіб. На могилі  О. Сеника і М. Сціборського був встановлений дубовий хрест. Однак, ще в період війни це поховання було ліквідоване.

  У подальшому протягом майже півстоліття уже символічне місце поховання О. Сеника і М. Сціборського залишалося занедбаним. Лише у 1991 р. їх могила у Житомирі біля Преображенського собору була відновлена як історико-культурна пам’ятка. На ній встановлено  хрест та розміщено гранітну плиту.

    В 2018 році Миколі Сціборському виповнилося 120 років від дня народження.  З метою вшанування пам’яті теоретика українського націоналізму одного з фундаторів ОУН Миколи Орестовича Сціборського рішенням Житомирської  обласної ради та розпорядженням голови обласної державної адміністрації оголошено 2018 рік у Житомирській області роком Миколи Сціборського.

Гармонія життя у скульптурних образах

митця Василя Бика

  Рідкісним даром наділяє доля людину, яка яскраво і своєрідно зуміла проявити себе в образотворчому мистецтві. Василь Олександрович Бик – митець, що працює в царині скульптури -  народився  в селі Липлянщині , випускник В’язівської середньої школи 1975 року. Ще в дитячі роки проявився в нього хист до малювання. Потяг до творчості та прагнення вдосконалити  майстерність визначили його подальшу долю в житті.

  В 1993 році  закінчив Українську Академію мистецтв, майстерню монументальної  скульптури професора В. З. Бородая. Член Національної спілки художників України. Проходив стажування у Флоренції (Італія).Його скульптури неодноразово виставлялися на Всеукраїнських художніх виставках, експонувалися в залах Національного заповідника «Софія Київська», персональні виставки робіт відбулися в  м. Києві та  Лейпцигу (Німеччина), творчі роботи  виставлялися в Мюнхенській Академії Мистецтв, на Всесвітньому Міжнародному форумі по скульптурі в Лівані (Зук Мікаель). Твори малої плаcтики знаходяться в приватних колекція України, Росії, Німеччини, США, Італії, Греції, а також у фондах ДХВУ при  Міністерстві культури України.

  Василь Бик – автор пам’ятного знака загиблим пожежникам при ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС (м. Київ), горельєфного портрета письменнику О. Т. Гончару на фасаді будинку Роліт (м. Київ). Брав участь у відтворенні пам’ятника княгині Ольги (м. Київ). Є автором багатьох творів малої пластики.

  Скульптор Василь Бик – художник від Бога, людина з духовно багатим внутрішнім світом. У його скульптурних творах духовність, яка йде з середини і втілюється у найрізноманітніших образах, в яких художник прагне передати внутрішній світ людини, її гармонію і красу. У пластичних образах митець намагається увічнити найпозитивніші людські прояви  – материнство, дівочу красу, грацію, молодість, юність, силу кохання, жіночу зрілість, чоловічу мужність.

Богородиця.2009р. Дерево. 112х77х40

Важкий урок бального танцю. 1996р. Бронза. 17х18х15

Ранок. 1994р. Бронза. 26х14х9

Хлопчик з ромашкою. 1994. Бронза. 42х29х16 см

Катерина. 1996. Бронза. 54х16х10 см

Дівчина з метеликом. 2001. Бронза. 45х15х10 см

Маестро. 2002. Бронза. 59х22х17 см

Руса коса. 1995. Бронза. 21х18х9 см

  Використана література:

 Бик, Василь. Духовні пристані = My spiritual refuge: кат. творів, експонов. у залах  Націон. заповідника «Софія Київська». – К.:  Софія – А, 2009. – 48 с.: іл.

Інтернет – посилання: http://arthoda.com.ua/2015/08/14/vasil-bik/

      Мій край, моя історія жива.

        95 років створення Народицького району.

  

  У фонді Народицької селищної бібліотеки зібрано унікальні матеріали про історію нашого краю. В 2018 році наш район відзначає своє 95-річчя. Його історія – це наша біографія. Далекі довоєнні і післявоєнні роки. Перед нами постають часи страшного голодомору, роки сталінських репресій, становлення промисловості і трагедії Другої світової війни, а потім відбудова народного господарства…
          Народицький район розташований у межах Житомирського Полісся, яке належить до зони мішаних лісів (ними вкриті майже 2/3 площі). Центральна частина району лежить в межах Овруцько-Словечанського кряжу. Найбіш поширеними корисними копалинами є глина, пісок, граніти та кварцити. Кристалічні породи сірого граніту виступають по течії річок Уж та Жерев. Грунти дерносередньопідзолисті-супіщані та дерново-підзолисті глеюваті, глинисто-піщані. 
            Основна маса населення – українці. З історичних джерел відомо, що населення нашого краю є прямими потомками древлян. Вони мали свої особливості, характерні риси, завдяки яким дістали назву Поліщуків. «Главное различие в языках: имея коренные свойства языка общие с малороссийским, речь Полищука мало понятна для жителя Полтавской губернии, благодаря иному произношению гласных и обилию местных слов, свойственных одному Полесскому наречию», - писав в своїх працях вчений і дослідник І. М. Толмачов.
         Окрім українців у нашому краї проживали і представники інших національностей: поляки, чехи, німці, цигани, білоруси, росіяни і євреї.
        В кінці ХІХ на початку ХХ століття була розвинута хутірська система. Особливого розвитку вона набула під час Століпинської реформи, започаткованої царським указом від 6 листопада 1906 року при Миколі ІІ. Наприклад, в Базарській, Христинівській волості було багато слобод, колоній, хуторів.
         Слободи населялися поляками, вихідцями з Привіслянських губерній. Колонії – поселення вихідців з Чехії, Німеччини, Східної Прусії. Кожна переселена національність жила своїм власним життям, зберігаючи свої культурні традиції, побут, звичаї, дотримуючись міцних суспільних зв'язків між собою. У хуторах в основному поселялися місцеві селяни, яким надавалося право виходити за межі села, отримувати наділи на нових місцях.

      

В книзі «Списокъ населенныхъ пунктовъ Волынской  губернии.  Житомиръ, 1899», наводиться список населених пунктів Базарської волості, Овруцького повіту: «слоб. Вислоцкая, слоб. Дермановка, хут. Медыны, уроч. Олейко, слоб. Песковка, слоб. Патидубы колония Альбертовка, усадьба Аврелии Пурльской»  і  т. д. В  Христинівській волості  Овруцького повіту: «сел. Вершница, Високая печь, х. Старый Превар, х. Токотовка, пос. Уманский, пос. Злодиевка, Залиская колония, пос. Глинки» і т. д. В 1921 році в Базарській волості налічувалося 14 німецьких колоній.  Наш край заселяла велика кількість єврейського населення. Так, за переписом населення 1897р. в Народичах проживало 4576 жителів із яких -2054 євреї, В’язівка -1178, із них - 239 євреї, Великі Кліщі – 954, із них  – 103 євреї, Базар – 1796, із них – 833 євреї.

   Революційні події 1917 – 1920 р. позначилися на житті місцевого населення.  В січні 1918р. в містечку Народичі встановлюється радянська влада, яка проіснувала короткий строк, бо в лютому в Народичі увійшли айстро-німецькі війська. Після вигнання німецьких військ влада перейшла до рук Директорії, а в січні 1919-го у містечко вступила Червона Армія. Було створено волосний ревком, який відновив радянську владу. Однак національно-визвольні змагання не закінчилися. 17 березня 1919р. до Народичів увійшли війська Директорії, а 20 квітня знову влада перейшла до рук червоних.  Протистояння продовжувалося. З кінця квітня 1920р. містечко захопили польські війська, які встановили жорсткий режим розбою й пограбування. В червні 1920р. були вигнані польські війська і радянська влада остаточно утвердилася. В умовах розрухи і великих нестатків розпочалися відбудовчі роботи.

Братська могила воїнів II Зимового походу армії УНР с.Базар.

Встановлення меморіальної дошки і хреста на місці останнього бою армії   УНР біля с.Звіздаль.

Восени 1921 року в районі сіл Малі Миньки і Звіздаль відбувся останній бій Волинської групи армії УНР під командуванням генерал-хорунжого Ю.Тютюнника з переважаючими силами кінної дивізії Г. Котовського. Ця остання відчайдушна спроба армії УНР звільнити Україну від більшовиків закінчилась трагічно для українських вояків. 359 полонених було розстріляно в селі Базар. Ця сумна подія в історії визвольних змагань українського народу відома як «Базарська трагедія». 1922-го в Народичах відбувся 1-ий волосний з’їзд рад, на якому було обрано волосний виконком.1923 рік став роком нового адміністративного поділу на Україні. 7 березня ц. р. Центральним Виконавчим комітетом (ВУЦВК) у м. Харкові було прийнято постанову «Про адміністративно-територіальний поділ Волинської губернії», а 3 червня 1925 року «Про ліквідацію губерній й про перехід на триступеневу систему управління». Згідно з ними, ліквідовувалася губернія, встановлювались райони, які підпорядковувались округам.Народицький район був утворений на основі Народицької, В’язівської, Дідковицької, Христинівської волостей і входив до складу Коростенської округи. Містечко Народичі стає центром Народицького району.Базарський район, як адміністративно-територіальна одиниця, був утворений 22 березня 1923р. на основі Базарської та частини Ново-Вороб’ївської волостей Овруцького повіту, входив до складу Коростенської округи, яка підпорядковувалась Київській області. 22 вересня 1937 року відбувся поділ Київської області на Київську і Житомирську область. Народицький і Базарський райони ввійшли до складу Житомирської області, а 21 січня 1939р. Базарський район був ліквідований. Територія його увійшла до складу Народицького та Малинського районів.На 22 вересня 1937р. Народицькій селищній та 24 сільським радам підпорядковувались 153 населені пункти.В кінці 20-х- початку 30-х років в районі організовуються перші господарські комуни, колгоспи. А в наступні роки проводиться політика суцільної колективізації. Селян почали насильно заганяти до колгоспів. Населення району, особливо заможні селяни чинили опір колективізації. В нашому районі було вбито п’ять фундаторів колгоспного руху. В селі Давидках в 1931 році через вікно було вбито голову сільської ради Ф.С. Корбута. Та зупинити хід колективізації було неможливо. У Народичах було організовано вісім колгоспів. Найперший у 1929 році - «Червона зірка». У Болотниці і Новому Дорогині на базі поміщицьких маєтків організовувались комуни, а в Бабиничах – дитячий будинок. В 1927 році на ланах сільськогосподарської артілі «Червоний шлях» села Болотниця, яку очолював Н.Г. Попов, з’явився перший трактор. Це був «Інтернаціонал». На базі комуни в Новому Дорогині в 1929р. створюється колгосп «Новий шлях». Очолив його Іван Ігнатович Кавецький. В селі Закусилах новостворене господарство назвали «Нове життя». Першим головою був П. Стемковський. В Малих Кліщах – колгосп «Червоний Схід», в с. Жерев створені аж два колгоспи «Червоний партизан» та імені 13-річчя Жовтня, в селі Липлянщина – «Червоний лан». Із спогадів П. І. Стемковського: «На початку грудня 1929р. в Закусили прибуло кілька уповноважених з Коростеня для проведення масової колективізації. Уповноважені ходили з хати в хату. Селян силоміць примушували вступати до колгоспу. За один місяць їхніх «активних» дій всі закусилівці стали членами колективного господарства. Так було і в інших селах. Протест у моїх односельців викликало те, що всю худобу з власних дворів вони повинні були віддати в колгосп. Доходило до сутичок. Щодня мітингували, сходились на збори. Невдовзі весь суспільний інвентар був пограбований. Щоб не здавати худобу в колгоспи, селяни знищували її. У Закусилах, наприклад, не стало половини корів, коней.»В 1929-1931р.р. почалося масове розкуркулення заможних селян. В Народицькому районі було репресовано 1006 чоловік, з них 295 - з конфіскацією майна і виселення до Сибіру і Архангельська. В Закусилах, наприклад, таких нарахували аж шість, хоча заможними їх ніхто не вважав.В 1932-1933 роках становище різко погіршилось. Давалося взнаки те, що у колгоспів забирали на користь держави навіть насіннєве зерно. Це призвело до масового голоду. Чимало людей померло в Розсохівську, Дідковичах, Болотниці. А в селі Липлянщині колгоспом було добре організоване громадське харчування і завдяки цьому тут не було жодної жертви голоду.В цілому по району картина була страшною. Селяни в пошуках хліба кидали обжиті місця і направлялись у міста. Виїжджали цілими сім’ями, родинами. Але в цілому колективізація зіграла й позитивну роль. Села годували міста, міста, де зводились фабрики і заводи. Цього історія заперечити не може.Трагічні сторінки історії Народиччини продовжувались. В 1937-1938 роках в районі прокотилась нова хвиля політичних репресій. Репресіями були охоплені всі верстви населення.

Пам'ятник першим механізаторам.

Всупереч репресіям і голоду район жив: відкривались нові підприємства й установи. В 1930 році в районі організовано машинно-тракторну станцію. В її розпорядження держава передала 24 трактори марки ХТЗ з плугами, сівалками, культиваторами і молотарками, і одну автомашину «АМО». Перший директор МТС – Х. С. Ненюк, продовжував його справу Г. С. Лугиненко. В літопис славних справ вписали яскраві сторінки перші трактористи Яків Карандюк, Василь Колбовський, Федір Кравченко, Макар Мишлевич, Андрій Бобрусь, Петро Пінчук.

В 1932 році вийшов перший номер районної газети «Прапор комуни». Одним із перших редакторів був уродженець села Бабиничі Іван Хомич Закусило. В 1938 році в Народичах була запущена в дію електростанція. В 1937 році в польському костьолі було встановлено дизельний двигун. Механіком-електриком було направлено Степана Йосиповича Якубовського. Це була людина із золотими руками і світлою головою. З’явилося світло в установах, школах, райлікарні, в житлових будинках. Запрацювало звукове кіно, на вулицях засвітилися ліхтарі, заговорили гучномовці.Дизельна станція вважалася в Житомирській області однією з найкращих. У 1947 році станція припинила свою роботу, бо райцентр перейшов на централізоване постачання електроенергії.

Ще в 1919 році в Народичах створюється комсомольська організація. 

Організаторами її стали євреї Гертик і Йофе, які приїзджали з міста Овруча. На той час страшної шкоди завдавали часті єврейські погроми різними бандами, і євреї покладали велику надію на радянську владу. Першими комсомольцями були Вахліс, Гейдман, Зайдман, Клара Шустер, Шевченко І. З.,Кравець Г., Євдокименко. Комсомольці брали активну участь у боротьбі за колективізацію, ліквідацію неписьменності, у подоланні епідемії тифу, яка прокотилась містечком 1919-1920р.р

В роки перших радянських п’ятирічок ширився стахановський рух. На кінець тридцятих років в районі налічувалось півтори сотні стахановців. Найвідоміша серед них – льонарка Тетяна Василівна Дубок, ланкова колгоспу «Червона зірка», кавалер ордена «Знак пошани». В районній газеті (1937р.) друкувалась «Пісня про Тетяну Дубок» (автор невідомий): «Там, де сонце в небі кружить, де відцвів в полях льонок, громом ллється пісня дужа про стахановку Дубок. ЇЇ голос моложавий  продзвенів для всіх жінок: «Ми повинні здать державі  волокна високий сорт».

 Ось так у труді, переборюючи страхіття голодомору і репресій жителі нашого краю наближались до найбільшого і ще страшнішого випробування – війни. Районна газета  «Прапор Комуни» в 1941 році віддзеркалювала обстановку обманного спокою в державі. Публікувалась постанова Головкому ВДНГ від 15.03.1941р. про нагороди трудівникам.

   І 22 червня 1941 року фашистська Німеччина віроломно напала на нашу країну. Народицький райвійськкомат розпочав  мобілізацію до армії. З початку війни на фронт було призвано, за неповними даними майже шість тисяч жителів району. Сотні людей з району працювало на оборонних спорудах  Коростенського УР (укріплений район, або неофіційно «Лінія оборони імені Сталіна»). Було споруджено потужні гарматно-кулеметні ДОТи, дерев’яно-земляні укріплення, танкові пастки,траншеї. Майже 200 чол. брали участь у будівництві аеродрому поблизу Овруча.

22 серпня гітлерівські війська увірвалися в Народичі. 5-а армія генерала М. І. Потапова, яка героїчно відбивала атаки ворога відступила. Майже два з половиною роки в районі панував окупаційний режим. Для підпільної роботи в районі було призначено голову колгоспу імені ІІ П’ятирічки з села Лозниці Я. В. Коконіна, якого в перші місяці окупації фашисти на очах жителів Народичів розстріляли. В березні 1943р. секретарем Народицького підпільного райкому затверджено П. С. Лозовика.

   Першою жетвою фашистів стало єврейське населення. 28 вересня 1941 року на околиці Народич було розстріляно більше 600  громадан єврейської національності. Розстріли євреїв відбулися і в с. В’язівці та с. Базарі. На каторгу до Німеччини  вивезено близько 2 тис. жителів.

   У вересні 1943 року в районі діяла диверсійна група ім. Чкалова під командувням Б. Д. Кореневського і П. С. Лозовика, яка у жовтні налічувала вже 70 чоловік. Група  увійшла до складу з’єднання С. Ф. Малікова. База Чкаловців  знаходилася в Овруцькому районі біля кордону з Білорусією, за селами Жолонь – Ситівка. Жили повзводно в землянках. В окремих з них була санітарна частина, їдальня, склади, пекарня, радіостанція. Зерно мололи в паровому млині в селі Довгий Ліс. Млин охороняла сотня бійців лісової армії. Радіостанція приймала  зв’язок з штабом з’єднання. В районі Грезлі партизани збили ворожий літак-розвідник «Фокке- Вульф – 189». На станції Радча під командуванням Доценка громили ворожий гарнізон. Біля села Мар’янівка декілька разів зривали міст через річку Грезлю. В результаті залізниця Овруч-Чернігів не діяла. Після звільнення території партизани одержали наказ здійснити рейд в західні райони.

   16 листопада 1943 року Народичі були визволені від фашистів 143-ю стрілецькою дивізією 1-го Українського фронту  під командуванням  М.Ф.Ватутіна.

   Із зведення Радянського Інформбюро за 30 грудня 1943 року: «Жителі м. Народичі, Житомирської області, склали акт про звірства німецько-фашистких мерзотників та їх угорських підсобників. В акті говориться: «Народицький район, Житомирської області, славився на всю країну високоякісним льоном. Німецькі окупанти розорили сільське господарство району й спустошили багато сіл. В Народичах фашистські кати за один день розстріляли 250 дітей і 4 вчительки… Німці насильно угнали на каторгу в Німеччину до 2-х тисяч жителів району. Пимусова відправка радянських громадян у фашистське рабство супроводжувалась масовими арештами й розстрілами. Головними організаторами звірств в м. Народичі і в Народицькому районі ми вважаємо німецьких комендантів Галіфаса, Шульца, Габеля, Морица, начальника жандармерії Квас і есесівця Резнер. Акт підпісали жителі м. Народичі: Павло Горбачевський, Ольга Симоненко, Михайло Присяжнюк, Марія Мельник, Петро Фардигала, Олександр Башинський, Андрій Попович, Олександр Осадчий».

Пам'ятний знак-автомобіль АА-НАМІ радянским воїнам-автомобілістам обабіч автодорги "Народичі - Радча"

4179 жителів району не повернулись з фронтів війни.  З них 1768 пропали без вісті. В селах району покояться останки 621 героя, які віддали життя під час боротьби з гітлерівцями. На території району були розміщені 8 воєнних госпіталів, через які пройшли тисячі воїнів, 600 з них померли від ран і поховані в нашому краї.

   Відразу  після визволення Народиччини  відновили свою діяльність  владні, господарські та громадські організації. Районну партійну організацію очолив Іван Петрович Підгородецький, а  районний виконавчий комітет – Петро Іванович Стемковський. Район заліковував рани, нанесені страшною війною. Працівники сільського господарства в перші післявоєнні 1944-1945 роки творили чудеса  трудового героїзму. Практично без техніки, руками жінок, підлітків і старих виконувались понаднормові плани посівноЇ кампанії 1944р. Це дало можливість виконати напружені плани заготівлі зернових, картоплі, м’яса. На заклик уряду Житомирщина, в т. ч. Народиччина надала значну допомогу вкрай  зруйнованому Донбасу, який мав особливо важливе значення для посилення військової могутності країни. В 1944 і першій половині 1945р. на вугільні шахти і металургійні заводи Донбасу і Криворіжжя виїхало багато молоді з нашого краю. Практично цілодобово вивозили з наших поліських лісів кріпильну деревину для відновлення шахт, а колгоспники забезпечували Донбас продуктами харчування і робочими кіньми.

Поступово відновлювали свою роботу лікарня, поліклініка, дитяча консультація, санітарна служба району. Головним лікарем райлікарні  призначили Присяжнюка  Євтихія Дем’яновича, а  санітарну службу очолив Блінштейн. В одному з приміщень санітарної станції була створена окрема малярійна станція, із-за великої кількості хворих на малярію.

 Відбудовуються зруйновані війною господарства, піднімається з руїн МТС. Стають до ладу промислові підприємства. Запрацювала хлібопекарня, шкіряний завод, шевські та інші артілі.  Відбуваються безліч соціальних і економічних перетворень. Незважаючи на величезні труднощі й на те, що майже всі школи зазнали руйнації, вчителі району власними силами відновили роботу усіх шкіл, провівши ремонт шкільних приміщень розпочали навчати дітей. Відновили свою роботу будинок культури, кінотеатр, торговельні організації.

   Помітною подією на початку 50-х років стало будівництво Хутір-Розсохівської ГЕС. Гідроелектростанція будувалась коштами колгоспів на протязі 1953 – вересня 1954 років. Керував її спорудженням Трохим Данилович Коструба. Обслуговувала гідроелектростанція Народичі, Старе Шарне, Розсохівськ, Росохи, Селець, Ганнівку, Лозницю, Булів. В 1964 році була проведена автоматизація ГЕС і приєднання її до державної енергосистеми.

   В 60-70 роках біля села Закусили функціонував кар’єр по видобутку будівельного каменю. Керував кар’єром ветеран війни, орденоносець Шпачук Микола Адамович.

 На початку 60-х років в Народичах розпочалося будівництво летовища. У 1962-му році почалися регулярні авіарейси за маршрутом Народичі- Базар –Малин- Житомир. А згодом працювала сільськогосподарська  авіація, яка

виконувала величезний обсяг роботи в колгоспах нашого і сусіднього районів.

   За роки радянської влади відбулося укрупнення населених пунктів району. Якщо порівнювати кількість населених пунктів Народиччини, що перебували на обліку в 20-х роках, то вражає, наскільки скоротився їх список. Після лихоліть колективізації, розкуркулення, депортації, репресій, голодомору і війни з карти району зникли десятки автентичних назв хуторів і невеликих сіл разом з їх мешканцями. В 60-роках в районі налічувалось 83 села і селище міського типу.

  В 1963 році через укрупнення районів Народицький  був приєднаний до Овруцького. Вдруге утворений 10 грудня 1966 року. Після відновлення, в 1967 році по новому створюються всі структурні підрозділи району. Першим секретарем райкому партії стає Букша Олександр Зотович, а головою райвиконкому -  Присяжнюк Василь Юхимович. Відновлює свою роботу районна газета, яка дістала назву «Жовтневі зорі». ЇЇ редактором  назначений Баранчук  Дмитро Федорович, заступником – Гоцалюк Іван Андрійович.

    Невпинно розвивається промисловість і сільське господарство. В 60-х роках споруджено чотириповерховий  адміністративний будинок, продовольчий, овочевий, хлібний магазини, вузол зв’язку, автобусну станцію, збудовано водопровід, двох поверхове приміщення райлікарні.

     Народицький район – сільськогосподарський . В 60-х роках в районі налічувалося 25 колгоспів. Головним напрямком сільськогосподарського виробництва були виробництво зерна, льону, картоплі, проса, кукурудзи, гречки, хмелю та м’ясомолочне виробництво. Розвивалось  птахівництво, вівчарство, свинарство та бджільництво. Деякі колгоспи займались городництвом. Були навіть свої теплиці. Промисловість району була представлена 8 промисловими підприємствами. Найбільшими  були Народицька галантерейна фабрика та промкомбінат.

    В районі налічувалось 9 середніх шкіл, 18 восьмирічних та 32 початкових, де працювало 503 вчителі.

     Народиччина з року в рік досягала значних успіхів у вирощуванні сільськогосподарських культур. За рекордні досягнення у вирощуванні картоплі і льону район неодноразово був переможцем в республіканському соціалістичному змаганні. Цілим сузір'ям Героїв Соціалістичної Праці уславлена Народицька земля:  Матвій Вернигора, Григорій Галенчик, Василь Рожківський, Борис Савельєв, Олександр Бондарчук. З кожним роком поліпшувались побутові умови трудящих району. Розширилась мережа закладів охорони здоров'я, вдосконалювалась система народної освіти.

   Здавалось, що так буде завжди. Та Народиччині довелось пережити одне з найстрашніших лих ХХ століття – вибух на Чорнобильській АЕС. Чорні хмари радіоактивного пилу забруднили тисячі гектарів лісу, лук, орної землі. На протязі 1986-1990 років у районі було виселено 36 сіл. Радіація та розвал колгоспів у 1990-х роках призвели до демографічних змін. Здавалось район закриють. Але район вижив, продовжує жити і розвиватись . А молодому поколінню творити його біографію.

Рекомендована література:

  

1. Весельська, Ніна Михайлівна. 

    Сторінки з історії нашого краю [] : нариси з краєзнавства / Н. М. Весельська. - Житомир : Полісся, 2012. - 239, [1] с. : фото, карти, табл. - Л-ра: с. 236. - ISBN 978-966-655-661-8

2. Бондаренко, Сергій Дмитрович. 

    Дорогами тисячоліть... [] : нариси з історії Овруччини / Сергій Бондаренко. - Вид. 2-е, випр. и допов. - Житомир : Полісся, 2015. - 313, [3] с. : іл., портр., фот., фот. цв. - Дод.: с. 253-263. - Л-ра: с. 307-313. - ISBN 978-966-655-798-1

3.  Житомирщина в період тимчасової окупації німецько-фашистських загарбників, 1941-1944 рр. [] : зб. документів / Житомир. обл. держ. архів, Житомир. обл. коміс. по історії Вітчизн. війни ; відп. ред., авт. передм. П. М. Степанов, ред.: І. П. Стеценко, Д. В. Шмін. - Житомир : Рад. Житомирщина, 1948. - 216, [4] с. : карти, табл., фото. - Скор.: с. 23. - Геогр. покажч.: с. 201-207. - Хронол. покажч.: с. 208-217. 

4. Іващенко, Олена Микитівна. 

    Пам'ятки і пам'ятні місця історії та культури Народиччини []. Вип. 4 / О. М. Іващенко ; Житомир. обл. орг. укр. т-ва охорони пам'яток історії та культури, Житомир. обл. редкол. з підготов. тому зводу пам'яток історії та культури України. - Житомир : Полісся, 2005. - 92 с. - ISBN 966-655-167-5

5.  Лутай, Майя Євгенівна. 

    Історія населених пунктів Народицького району Житомирської області [] / Майя Лутай. - Житомир : ЖВІ, 2015. - 135, [1] с. - Ім. покажч.: с. 126-129. - Л-ра: с. 130-132. - ISBN 978-966-8123-8

6.Народиччина моя благословенна [] : [нариси] / Д. Ф. Баранчук [та ін.] ; уклад. Д. Ф. Баранчук. - К. : Юнікон-Прес, 2002. - 185 с. : фото. - ISBN 966-95262-3-86-3

7.  Атаманчук М. Один з перших редакторів . - Жовтневі зорі, 1982, 5 трав.

8. Башинський М. Вони були першими. - Жовтневі зорі, 1989, 27 лип.

9. Журбенко Л., Борисюк Н. Послідовники Корбута. - Жовтневі зорі, 1987, 25 квіт.

10. Іванченко К. Авіашоу над Народичами. //Життя і слово. – 2007. – 1 черв.

11. Момотенко В. Ступені росту . - Жовтневі зорі, 1979, 23 черв.

12.Савлук І. Коконін. – Жовтневі зорі, 1981, 22 жовт.

13. Соболь, Володимир. Рік народження – 37- ий  //Житомирщина, 2007. – 27 верес. – ( До 70- річчя Житомирської області).

14. Стемковський П. Від цієї правди не дітись. -  Жовтневі зорі, 1988, 1 груд.

15. Стемковський П. Відлуння буремних, незабутніх років. – Жовтневі зорі, 1986, 24 груд.

16.Стемковський П. На бистрині життя (післявоєнні роки). – Жовтневі зорі, 1986, 12 серп.

17. Столярчук Г. В. Борозна впоперек меж. – Рад. Житомирщина, 1977, 4 серп. – (Борці за владу Рад на Житомирщині).

18. Шпак, Віктор. Крої і викройки з Полісся  //Урядовий кур’єр. – 2007. – 27 верес. – (До 70-річчя Житомирської області).