Землі моєї доля полинова.
Тема Чорнобильської трагедії в поезіях наших земляків.
Бібліографічний огляд літератури
Народиччина…
Ти і прекрасна, ти і
згорьована, в піснях оспівана,
Чорнобилем спаплюжена.
Тебе любимо і шануємо за
красу твою, а водночас і
цураємось за біду людську
Ольга Духновська
Благословенна наша Народицька земля, багата величною природою, щедрою поліською землею, добрими і талановитими людьми. Наш край жив повнокровним життям: ростив хліб і до хліба, славився високими врожаями і трударями; шанував і зберігав протягом століть перлини національної культури: народні пісні, легенди, перекази, давні обряди і звичаї…
І ось одним помахом чорного рукава, що зловісно замахнувся від Чорнобиля, незворотньо занапастило нашу землю.
Сплюндровані ліси і луки, стоять пустками хати і села, в яких донедавна дзвеніли пісні і дитячий щебіт, благовіла жива поліська говірка.
Трагічна доля нашого краю, понівечена чорнобильським лихом, відображена в поезіях наших земляків. Поезії ці - туга за утраченою рідною землею, за своїм селом, за найсвятішим місцем на землі, де народились і виросли, де покояться найрідніші люди.
Лесею Народицького краю назвав письменник Віктор Васильчук поетесу Ніну Власенко, що народилася в селі Омельники. Доля обділила її здоров’ям: багато років прикута до ліжка. Слабка тілом, але сильна духом, вона зуміла так високо піднятись духовно, так глибоко відточити слово. Спілкування з природою навчило слухати, спостерігати, вловлювати найтонші нюанси довколишнього світу. Це були мудрі уроки. Уроки краси і гармонії. Душа талановитої поетеси наповнена незмірною любов'ю до рідної землі, а разом з тим, і великим смутком, глибоким жалем за спотвореним Чорнобилем краєм:
Я звідти родом, де безкрая вись,
Де стінами ліси в блакить звелись,
Де пахнуть трави древніми медами,
І де дуби говорять із віками…
- - - - -- - - - - - - - - - - - - - -
Я звідси родом, де біда упала,
Яка мій рід з своїх країв прогнала,-
Розсипала по всьому білім світі…
Яка земля нас може притулити?
Я звідси родом, де тепер пустеля,
Стоять безлюдні, омертвілі села…
Була земля щаслива і квітуча,
А стала болем вічним і пекучим.
Друкувалася в місцевій районці, обласній газеті, Житомирському альманасі «Косень». Поезія Ніни Власенко опублікована в краєзнавчих нотатках «Творення легенди» Валентина Грабовського. Перша збірочка віршів «Надіюсь» вийшла в 1995 році. Презентація збірки відбулася в Брусилові, де нині Ніна Власенко мешкає.
Тема Чорнобильської трагедії відображена у творчості поетів, чия доля й життєвий шлях нерозривно пов’язані з Народицьким краєм.
Микола Атаманчук – родом з Лугинського району на Житомирщині. Волею долі судилося йому жити і працювати в нашому краї. Понад тринадцять років очолював Микола Олександрович Народицьку районну газету «Жовтневі зорі». Ця земля і люди стали для нього близькими і дорогими: тут пройшли найкращі роки його життя, тут зростали і пішли в життя його діти, тут найповніше розкрився його талант – поета, прозаїка і публіциста. Художні твори писав різної тематики. Вийшло у світ декілька збірок творів Миколи Атаманчука. Серед них – поетична збірка «Прикмети». Окремий цикл віршів збірки «Листи з Народичів» повністю присвячений Чорнобильській трагедії. Поезії ці творилися під гнітючим враженням
побаченого.
Якось після участі в евакуації сіл Довгого лісу, Омельників та Мотилів у районному відділі культури Миколі Олександровичу на очі потрапив акт… про захоронення книжкового фонду Довголіської сільської книгозбірні. Подумать тільки: захоронення друкованого слова. Під болісним враженням цього нечуваного факту він взявся за перо і відтак з’явився вірш-реквієм «Похорон бібліотеки»:
Не знали довголісці, що навік
Селу судилась атомна облога,
З відселення сумного, іздалік
На отчі не вернутись їм пороги
- - - - - - - - - - - -
Якогось дня до мертвого села
Навідались… машина і бульдозер.
І люди, звісно. Кілька чоловік.
А прибули, - це й справді неймовірно,
Подібного не відав доти світ, -
На похорон сільської книгозбірні.
Не відбирать, не списувать в утиль
Підшивки періодики та книги.
І не палити, - хоронить суціль
Літературу і нуклідний пригар.
Бульдозер яму вирив нашвидку
У зріст людський (а, може, й більш) завглибшки. І ось у ту могилу на горбку
Приречено упала перша книжка…
Цей вірш Микола Олександрович прочитав в передачі Ярослава Ореса на Українському радіо напередодні 15-ої річниці Чорнобильської катастрофи.
Мотиви смутку і печалі за занапащеними селами звучать і в інших віршах цього циклу.
Осмислення трагічної долі Полісся, враженого чорнобильською бідою відображене в поетичних рядках нашого земляка, письменника Василя Сташука. Рідне село поета – Великі Кліщі - зазнало найтрагічнішої за все своє існування долі. Важко, а, мабуть, і неможливо уявити той душевний стан людини, коли безповоротно зникає найсвятіше місце на землі, де покояться діди і батьки, де закопана пуповина.
У найтяжчі лихоліття люди могли повернутися на прабатьківщину, звести нову оселю, обзавестися садком, викопати криницю. І родовід знову бушувався своїм глибоким корінням.
Але для великокліщівців навіки втратилася ця можливість. Ось чому гіркота втрати, душевний біль і тужливі роздуми проходять через всю творчість Василя Сташука. Цій темі присвячені поетичні збірки «Мефістофель у Чорнобилі», «Глиця», «Тітко Насте, вашими устами я до всього світу говорю». Своїй рідній, знедоленій землі та своїм стражденним землякам, гнаним по всьому світові чорнобильською бідою поет присвячує віршовані рядки:
Через тисячу зим, через тисячу літ
Я вернусь до тебе, мій знекровлений краю,
Як осінній листок, припаду до землі,
Як підстрелена лань, на весь світ заволаю.
- - - - - - - - - - - -- - - - - - -- - - - - - - -- - - - - - - - - - - -- - - - -
Буду спрагло шукать на полях, у лісах,
Десь під спудом століть – мою першу стежину.
Та невже, чим я жив, все повергнуте в прах,
І не буде душі на цім світі спочину?
Своїй землячці Насті Аврамчук, яка більше двадцяти років самотувала в рідному, але навіки відселеному селі Великих Кліщах, поет присвячує вірш «Три поклони»:
... Тітко Насте, Ви такі багаті…
Ви – удома… Я ж на чужині…
Та уже біди не перегнати
Навіть на баскому скакуні.
Я вернусь, коли бузкові брості
Бризнуть в небо в щебетах роси…
Але Ви не ждіть мене у гості…
Я вернусь, неначе блудний син.
- - -- - - -- - -- - - -- - - - - -
Перед Богом стану на коліна,
Милості, мов хліба, попрошу,
Притулюсь одважно до одвірка,
Задивлюсь на батьківський поріг
Поет, прозаїк, критик Василь Сташук є членом Національної спілки письменників України, заступником голови Житомирської обласної організації НСПУ, головою міжрайонного літературно-мистецького об'єднання «Посвіт» імені І. Огієнка.
Поет, прозаїк, критик Василь Сташук є членом Національної спілки письменників України, заступником голови Житомирської обласної організації НСПУ, головою міжрайонного літературно-мистецького об'єднання «Посвіт» імені І. Огієнка.
В Антона Лісовського злилися два начала: науковця і творчої людини – займався літературною творчістю. Він є автором поетичних збірок «Роздуми», «Осінні мелодії» та ін. Поезії Антона Лісовського пройняті синівською любов'ю до Полісся й України, бережним ставленням до природи рідного краю, повагою до його людей. Трагедія Чорнобиля не залишилася поза увагою у творчості поета. У його доробку є вірші, в яких згадується про страшний слід, який залишився після Чорнобиля. Тому гіркотою сповнені рядки його вірша «Дідова хата»:
Пам'ятає ще дідова хата
Під чорнобильським чорним дощем
Тихий сум материнки і м'яти
І прощання останього щем.
Залишились хати, наче вдови,
Хмара болю над світом пройшла.
І чорніють від смутку підкови
На безлюдних порогах села.
Про весілля, хрестини, обжинки
Треба хаті навік забувать.
Лиш засохлий пучок материнки
Під вікном буде вітер гойдать.
Цей вірш покладений на музику відомим майстром поліської пісні В. Джунем. Пісня прозвучала на конкурсі пісень «На Чорнобиль журавлі летіли» в м. Житомирі та опублікована в збірці пісень «Думи чорної калини».
«Сльозами душі» називає свої вірші про Чорнобильську трагедію поетеса Валентина Васьковець. Вона, як і інші односельці, виселена зі свого рідного села Любарки, що на Народиччині. До того працювала завідуючою сільським клубом, вчителювала в Любарці. Вірші почала писати ще з шкільних років. Друкувалася в місцевій газеті «Жовтневі зорі», альманасі «Косень», часописі «Дніпро».Поезії Валентини Васьковець увійшли до збірки «Глиця». Переселенська доля завела її до села Осівців Брусилівського району, де призначили директором нової школи. Свої душевні страждання , печалі й жалі за своєю покинутою новозбудованою хатою, за рідним селом, за знедоленим краєм вилились у вірш «Приречені спокутувать гріхи…»:
…Вкладу у вірші я гірку печаль
І розішлю по світу свою муку.
Читайте, люди, як мені болить,
Поспівчувайте, може, легше стане…
Бо радість, відсахнувшись від воріт,
За мить в тумані вранішнім розтане…
Ніколи в домі сміх не задзвенить,
Навік затихли пустощі дитячі.
Серйозні очі дивляться у світ.
За втраченим майбутнім душі плачуть.
Ніде рятунку й щастя не знайти.
Помічені ж тавром, що зветься атом.
Приречені спокутувать гріхи
За всенький світ мої маленькі діти.
Поезії наших земляків дають можливість збагнути й осмислити, що таке квітень 1986 року і що таке належний спокій і лад в домі, селі, краї; усвідомити, яка випала доля жителям Народиччини внаслідок аварії та до якого душевного стану їх було доведено.
Поети ці різні за своїми талантами і характерами, за манерами і уподобаннями творення, ліплення художніх образів. Їх об'єднує любов до слова, до землі, на якій жили, до своєї рідної Батьківщини.
Використана література:
Прикмети [] : вірші різних літ / М. О. Атаманчук ; ред. В. Баранов ; худож. В. Трегубенко. - К. : Вісті Центр. спілки спожив. т-в України, 2001. - 61, [2] с. : іл.
Мовою душі [] : повість / М. О. Атаманчук. - Житомир : Полісся, 2009. - 138 с. : фото.
Глиця [] : вірші / В. М. Васьковець, Л. М. Кононученко, В. Ф. Сташук ; упоряд., авт. передм. О. Є. Опанасюк ; Спілка письм. України, Всеукр. т-во І. Огієнка. - Житомир : Сі-еН-еС, 1994. - 62, [2] с. : іл
Надіюсь... [] : вірші / Н. І. Власенко ; ред., авт. передм. В. Б. Васильчук. - Благодійне вид. - Коростень : Вечірній Коростень, 1995. - 30 с. : фото. - ISBN 5-86868-067-7 : 3.00 грн
Думи чорної калини [] : тексти пісень, ноти / упоряд., ред., авт. передм. Б. Д. Мельничук. - Житомир : Житомир.обл. друк., 1994. - 64, [1] с. : муз. тв. - ("Відлуння" : спец. вип.).
Лось О. Лісовський Антон // Редакторський практикум: Літературні
портрети сучасних українських письменників: Студентські дослідницькі
роботи / Упоряд. В.І. Башманівський. Кафедра новітньої української
літератури та соціальних комунікацій. – Випуск 2. – Житомир: Вид-во ЖДУ
ім. І. Франка. – 2012. – С. 135-138.
Тітко Насте, вашими устами я до всього світу говорю [] / В. Ф. Сташук ; авт. передм. В. Т. Скуратівський. - Житомир : Пасічник М. П., 2007. - 78, [1] с. : іл. - (Бібліотека ЖОО НС
Бібліограф М. І. Слепченко
Церкви
Народиччини: історія і сьогодення.
День краєзнавства.
Історія храмів Народиччини – непроста. Кожна святиня має свою долю і свою біографію. Вона цікава і неповторна, подекуди сумна і зболена. Має велике пізнавальне значення для тих, хто не байдужий до історії рідного краю, до нашої культурної і духовної спадщини, хто прагне відкрити для себе нові незнайомі сторінки з архітектурно-мистецького надбання минулих століть.
Після періоду руйнації і нищення українських церков, що пройшли в Україні в 30-60 роках минулого століття на Народиччині ще збереглися храми, що були збудовані в ХІХ столітті. Найдавніша святиня нашого краю – церква Покрови Пресвятої Богородиці у с. В’язівка, що збудована у 1862 році - їй 155 років. В 1874 році збудована церва Різдва Пресвятої Богородиці в с. Любарка, що нині виселене. Усвідомлюючи цінність та значущість пам’ятки, ентузіасти в даний час проводять реставрацію, відроджують з небуття цю пам’ятку ХІХ століття. Одна з найстаріших церков Народиччини - церква Свято-Троїцька в селі Ласках, збудована 1779 року, капітально перебудована в 1900 р. Церкви будувались в стилі української сакральної архітектури.
Більшість храмів, які колись існували на Народиччині, на жаль, не збереглися до наших днів – час і люди активно долучилися до їхнього зникнення.
В період акції нищення багато храмів Народиччини були закриті, спалені, розібрані, використовувались радянською владою за іншим призначенням, вилучалось і знищувалось церковне майно. Проходили широкомасштабні репресії проти духовенства. Так був спалений храм Успіння Пресвятої Богородиці (рік побудови -1866) в селі Ступище. Розібрана церква Покровська в с. Жерев (рік побудови – 1892), зруйнована церква святого Іосифа Обручника в селі Клочки (рік побудови -1884). В 1960 році в центрі Народичі знесений Свято-Миколаївський храм. Зруйновані храми Святого Дмитрія в селі Норинцях та Різдва Богородиці в селі Новий Дорогинь (рік побудови – 1876). Здебільшого церкви «перетворювали» на колгоспні комори або клуби. Так Хрестовоздвиженський храм села Закусили (рік побудови -1791) використовувався спочатку як колгоспна комора, а потім як клуб. В селі Болотниця Свято-Михайлівська церква використовувалась як колгоспна комора. Позбиткувались атеїсти і над іншими релігійними обителями. В Народичах греко-католицький костьол польської громади (рік побудови – 1724) був перебудований в 1937 році на житловий будинок, а єврейська синагога переобладнана на початкову школу. Вже в період незалежності згоріла шестикупольна церква Покровська у виселеному селі Голубієвичі, яка була збудована ще у 1877 році. Це була найкраща святиня нашого краю.
Фізичне нищення церков призвело до того, що припинилося будівництво в українському стилі, почалися перебудови старих та будівництво нових церков за російськими синодальними зразками. Так зруйнована у 1933 році церква св. Дмитрія в селі Норинцях збудована у 1988 році на зразок російської церкви.
За 25 років незалежності України в нашому краї зросла мережа церков. Побудовані нові церкви і каплички в селах Клочки, Болотниця, Радча, Залісся, смт Народичі та в інших населених пунктах. Нині на Народиччині налічується 17 діючих українських православних церков і капличок.
Для підготовки матеріалу використовувались праці житомирських дослідників Миколи Юхимовича Костриці, Георгія Павловича Мокрицького, етнографа Василя Скуратівського, а також праці науковців Миколи Івановича Теодоровича та Тараса Ярослава в електронному вигляді, статті з Вікіпедії та статті з місцевої газети «Життя і слово». Використовувались також статті місцевих дослідників Миколи Брицуна та Дмитра Баранчука. Деякі відомості взято з розповідей місцевих жителів.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці c. В’язівка.
Церква Покрови Пресвятої Богородиці побудована в 1862 році на казенні кошти на місці храму, що вперше згадується під 1685р. Дерев’яна на камінному фундаменті. В 1880 році церква стараннями місцевого священика та прихожан поправлена, покрита жестю, при чому до неї прибудовані приділ та дзвіниця.
Жорстокі репресії і руйнування святинь в 30-х роках не оминули і село В’язівку . Жителі села захищали як могли свою святиню, чинили опір примусовій колективізації та військовим методам хлібозаготівель. «Хто не давав зерна, хто боронив церкву був відправлений на виселки. На виселках із села В’язівки було 300 чоловік» (Зап. 11.08.1995р. у с. В’язівка Народицького р-ну від Ткача Омельяна Яковича, 1909р. народж.). У січні 1935 році був репресований і висланий до Казахстану місцевий священник Білецький Омелян Максимович з 1878 року нарождення, уродженець міста Житомира. Церкву закрили. По варварському віднеслись і до надбань національної культури. «Старий вівтар, який мав мистецьку цінність в с. В’язівка спалили в бані». (Зап.. 11.08.1995р. в с. В’язівка від Ткача Омельяна Яковича, 1909 р. народж.).
Під час німецької окупації селяни відновлювали церковне життя, повертали святині до первинного їх значення. «Під час війни повернули до нового життя церкву Покрови Пресвятої Богородиці в с. В’язівка, яку сільчани відремонтували зразу, як німці відступили, з дерева, яке вони заготовили для військової мети». (Зап.11.08.1995р. в с. В’язівка Народицького району від Швеця Олександра Калениковича, 1927р. народж.).
Довгий час у В’язівській святині правив службу священик архімандрит Парфеній, великий духовний подвижник. Переніс тяжкі часи випробувань, гонінь і репресій. Його життя оповите легендами. Священик Парфеній був одним зі свідків нищення чоловічого монастиря в с. Чоповичах Малинського району. Влада його побоювалась. Постійно в одній церкві він не служив. Його перекидали то в село Ласки Народицького району, то в с. Межирічку Коростенського району. В останні роки життя жив і служив в с. В’язівці. Тут і помер. Похоронений отець Парфеній в Корецькому монастирі Рівненської області.
В 1995 році на кошти прихожан та завдяки організаторським здібностям священика Гангало Миколи Миколайовича проведений капітальний ремонт покрівлі храму. Була запрошена бригада майстрів з Коростенського району. Активну участь в організації ремонту святині приймали староста Ващук Григорій Іванович та касир Слепченко Олександр Іванович. Вони допомогали майстрам перекривати церкву, організували збір коштів, а також організували обіди для майстрів. В придбанні матеріалу для покривлі святині допоміг тодішній голова Народицької держадміністрації Василь Васильович Зайчук.
Використані джерела:
Мокрицький, Георгій Павлович
1. Цікава Житомирщина [Текст] : в 4 т. : ілюстрована туристична енциклопедія / Георгій Мокрицький ; Житомир. облрада, Департамент по зв'язках з громадськістю облдержадмін., Рада Житомир. обл. орг. УТОПІК, Житомир. обл. орг. Нац. Спілки архітекторів України, Житомир. філія Київ. ін-ту бізнесу і технологій. - Житомир : Волинь, 2011 - . - ISBN 966-690-141-8.
Т. 2 : Райони області: Лугинський, Любарський, Малинський, Народицький, Новоград-Волинський, Овруцький / [вступ. ст., фото, упоряд. Мокрицького Г. П.]. - 2014. - 383, [1] с. : іл., карти, фото. - Ім. покажч.: с. 353-364. - Геогр. покажч.: с. 365-378. - Тематич. покажч.: с. 379-383. - ISBN 966-690-174-6 : 46.00 грн
2. Реабілітовані історією: 80 років Великого терору в Україні //Життя і сл.: громад.-політич. тижневик. - 2017. - №21(2черв.). - С.5.
1. Цікава Житомирщина [Текст] : в 4 т. : ілюстрована туристична енциклопедія / Георгій Мокрицький ; Житомир. облрада, Департамент по зв'язках з громадськістю облдержадмін., Рада Житомир. обл. орг. УТОПІК, Житомир. обл. орг. Нац. Спілки архітекторів України, Житомир. філія Київ. ін-ту бізнесу і технологій. - Житомир : Волинь, 2011 - . - ISBN 966-690-141-8.
Т. 2 : Райони області: Лугинський, Любарський, Малинський, Народицький, Новоград-Волинський, Овруцький / [вступ. ст., фото, упоряд. Мокрицького Г. П.]. - 2014. - 383, [1] с. : іл., карти, фото. - Ім. покажч.: с. 353-364. - Геогр. покажч.: с. 365-378. - Тематич. покажч.: с. 379-383. - ISBN 966-690-174-6 : 46.00 грн
2. Реабілітовані історією: 80 років Великого терору в Україні //Життя і сл.: громад.-політич. тижневик. - 2017. - №21(2черв.). - С.5.
1.http://www.myslenedrevo.com.ua
2.http://www.vox-populi.com.ua
Церква Михаїла Архистратига с. Великі Кліщі (виселене)
Реставрація церкви Михаїла Архистратига у виселеному с. Великі
Кліщі
В 1889-1890 р.р. У Великих Кліщах побудована дерев'яна церква Святого Миколи (так тоді її називали). В перші дні Чорнобильської трагедії зловісна радіоактивна хмара густо всіяла смертоносним
дощем північні райони Полісся. Така ж доля спіткала і стародавнє село Великі Кліщі. У 1990 році село було повністю відселене.
Лише одна мешканка – Настя Аврамчук – категорічно відмовилась залишити рідну домівку і протягом років жила одна-однісінька на все село і доглядала за покинутою церквою. Село занепало, позаростало бур'янами, перенесло кілька пожеж. Але дивом вціліла церква яка йменується Чудом Михаїла Архистратига. Свято це припадає на 19 вересня і вважається храмовим празником в селі.
Всупереч тому, що в селі немає жителів, церква діє. Тут відбуваються богослужіння, зокрема, у світлу седмицю Святої Паски, свято Гавриїла Архистратига (26 липня); всеношні – на храмове свято «Чудо» (19 вересня); свято Михаїла Ахистратига (21 листопада). На свято до храму з'їзджаються люди не тільки з навколишніх сіл, а й з Житомира, Коростеня, Коростишева, Малина та Київської області. Час від часу в місцевій газеті публікуються оголошення про майбутні служби. На храмове свято відбувається хресний хід з Народич до самої церкви. Одне з свят проводив сам владика Віссаріон.
Розпис церкви Михаїла Архистратига Фото Олексія Шевченка
Протягом останніх років церкву доглядають та власним коштом проводять реставрацію ентузіасти. В середині храм прикрашає багатий і яскравий типово православний розпис. Церква постійно відкрита, чисто прибрана, тут білі рушники і чиста підлога, на підлозі – килими, на вікнах тюль і фіранки. Кожен приїжджий, хто бажає, може потрапити до храму Господнього, залишити там записку та молитви за здоров'я та упокій.
Використані джерела:
2.Данюк-Черкашина Анна. Одна, але не самотня/А. Данюк Черкашина//Житомирщина .- 2013. – 26 квіт. – С.10.
3. Древлянський Василь. Одна однісінька на все село/ В. Древлянський // Берегиня. -2003. -№3. – С.3 – 8.
Церква Св’ято-Михайлівська
село Болотниця
Болотниця, цеква Свято-Михайлівська, дерев’яна ХХст.
1912-1914 рр. згоріла 2001.05.12.
Фото Івана Гуренка
Побудована в 1911 році, дерев’яна, 2-купольна на камінному фундаменті.
Храмові с. Болотниці довелось чимало пережити за весь період існування. В 1922 році відновилась окрема від Росії українська Автокефальна Православна Церква. Протрималась вона з великими нападками з боку влади до початку 30-х років. А далі почалось фізичне нищення більшовиками культових споруд і репресій священнослужителів. Це лихо не оминуло і Болотницьку церкву. Про руйнування церкви зберігся спогад старожила села Івана Пилиповича Ярмолюка. Згідно його інформації у селі Болотниця «люди церкву довго боронили. ЇЇ закрили лише 1937 році завдяки приїзжим. Найшовся один примак до наді Стражникової Ніконенко Олександр із Селецького хутора, який взяв у поморники Дригу Володимира Федоровича, вони згодилися скинути купола із дзвіниці. Шість приїзжих криші ламали. Зламали хрести, розібрали кришу, зробили її простою. Довгий час церква була коморою, клубом, в якому на простині показували кіно. Як ламали церкву, то люди старалися забрать ікони, врятувати дзвони. Їх у нас було шість. Дядько Лукаш Коберник сховав одного дзвона, він зараз дзвонить. Били дядька крепко за дзвони. Він сказав нехай уб’ють все одно не віддам. Під час війни люди з іконами повернулись до церкви. Влада у 1945 році знову забрала церкву у людей». (Зап. 19.07. 1995р. в с. Болотниця Народицького району від Ярмолюка Івана Пилиповича, 1907р. народж.)
З 1958 року по 1998 рік церква не працювала. В її приміщенні в різні роки розміщався зерновий склад колгоспу, шкільний буфет та спортзал. В 1998 році церква відновила свою роботу. Був зроблений капітальний ремонт, та на жаль в 2002 році церква згоріла.
Церква с. Болотниця, збудована 2002-2005рр.
Фото Івана Гуренка
На сході села вирішили будувати нову церкву. В будівництві були задіяні багато районних організацій. Найняли бригаду майстрів. Велику допомогу в будівництві церкви надала райдержадміністрація. Безкорисливу фінансову допомогу у будівництві храму надав меценат Ткачук Валерій Павлович, колишній директор ТРК «Київ»,почесний громадянин с. Болотниця.
В 2003 році на свято Михайла святу обитель було освячено. Першу літургію провели священнослужителі Народиччини на чолі з благочинним Іваном Голубом.
Використані джерела:
с. Закусили. Церква Хрестовоздвиженська
Хрестовоздвиженська церква с. Закусили
Фото Тамили Дрозд
Закусилівська Хрестовоздвиженська церква побудована в 1791 році (20 листопада) на кошти дворян та інших прихожан. Дерев’яна, трьох купольна, покрита залізом. При ній така ж дзвіниця.
Архівні матеріали свідчать, що прихожани Закусилівської Хрестовоздвиженської церкви якийсь час були парафіянами Греко-католицької Церкви, про це є записи у метричній книзі, що збереглися: «ЗАКУСИЛИ, село Овруцького повіту, церква Хрестовоздвиженська, приход: села – Бабиничі, Болотниця, Жерев, хутор Розсохівськ, Зміїв».
В 30-тих роках минулого століття, коли відбувалася руйнація і знищення української церкви, не оминули ці жахливі події і Закусилівську святиню. «З церкви с. Закусили 1937 році скинули верхи, спочатку влаштували у ній комору, пізніше клуб, при німцях знову була церква, а після війни знову клуб. Щоб не вступати у подальшу війну з владою «люди купили хату, на основі якої у 1946-1947 роках збудували церкву" (зап. 17.07.1995р. від Закусило Василя Степановича 1924р. народж.). Голова сільської ради Башинський «показово рубав сокирою ікону божої матері, ми (діти) забирали трісочки, щоб він не бачив і несли до хат» (Зап. 18.08.1995р. в с. Бабиничі Народицького району від Кліщ Євгенії, 1922 р. народж.).
Використані джерела:
Церква святого Іосифа Обручника
у с. Клочки
Фото Сергія Солодчука
Побудована на кошти прихожан в 1881 році. Дерев’яна на камінному фундаменті, покрита залізом. При ній дзвіниця. Іконостас заново упорядкований в 1884 році на кошти казни.
В 1936 році Божий храм був розгромлений самими ж односельцями. Частину матеріалів пустили на будівництво школи, але через деякий час вона згоріла. За спогадами старожила О. З. Ковальчука, були навіть такі, що просто розстрілювали ікони. Одна з них чудом збереглась до наших днів, і наразі буде знаходитись у новій капличці.
Ініціатором та меценатом зведення каплички став колишній односельчанин, нині житель Івано-Франківської області Леонід Бейчук. Всі будівельні матеріали як і бригади майстрів приїздили з Прикарпаття. Одні звели зруб, інші зробили купол, а бляхарі вручну виконали все оздоблення: кожну деталь, кожен дзвіночок. Організаційними питаннями займались помічники Леоніда Володимировича Бейчука Віктор Олександрович Кузнецов та Петро Кузьмич Кравчук. Не стояла осторонь сільський голова Лідія Іванівна Бученко та громада села. Своїми силами односельці забетонували територію навколо святині, зробили огорожу. І ось нарешті настав день освячення святині, який співпав з таким величним релігійним святом Приображення Господнього 19 серпня. Капличка зведена біля місцевого кладовища.
Використані джерела:
3.Дубовик Наталія. Стали духовно багатшими: дорога до храму / Н. Дубовик// Життя і сл. громад.-політич. тижневик.- 2014. - № 32. - 22 серп.- С.2.
Село Любарка (виселене). Церква Різдва Пресвятої Богородиці.
Фото Юлії Костюченко
Реставрація церкви с. Любарка
Неформальна пам'ятка дерев'яної сакральної архітектури. Храм побудований в 1874 році на кошти селянина Лук’яна Косарчука при допомозі інших прихожан. Дерев’яна, на камінному фундаменті з такою ж дзвіницею, покрита залізом, і пофарбована в середині і зовні масляною краскою. До 1883 р. церква ця вважалась приписаною до Покровського приходу с. Калинівки. По указу Св. Синоду від 17 грудня 1882р. церква ця проголошена самостійною, причому селянам цього села відведена була в непридатних місцях земля.
За спогадами колишнього мешканця села старожила Івана Антоновича Зайця існувала легенда про те, де брав гроші Лук’ян Косарчук для побудови храму… Робота над спорудженням храму йшла з розмахом, і невдовзі виросла красивими обрисами багатобанна церковна споруда. Церковний інтер’єр та іконостас розписували відомі київські майстри. Поруч, під стать церкви, зводилася шпиляста дзвіниця, а церковний цвинтар обводився металевою огорожею. Така розкіш на той час була не по кишені навіть значній сільській громаді.
Історія святого храму Любарки - непроста. Його стіни чули слово святе, величне і спізнали наругу людську. Настали непрості часи забуття духовних цінностей на державному рівні. Радянська влада доклала всіх зусиль щоб спустошити цю гарну архітектурну пам’ятку. «Активісти» села розправились з лискучою позолотою хреста, і з гарними банями. А церкву перетворили то на магазин, то на спортивний зал, то на комору. До недавнього часу стояв спустошений храм від людського недбальства. Додалося ще і чорнобильське лихо. Відселили село. Осиротіли його вулиці і подвір’я. Останніми роками йде відновлення Любарської св’ятині.
Використані джерела:
Народиччина моя благословенна./авт., упоряд., авт. передм. Баранчук Д.Ф. - К.: Юнікон-Прес. – 2002. -185с.
Баранчук Дмитро. Гайдаматський скарб: легенди рідного краю –С.23-26.
Селецька Лавра Різдва Богородиці
Церква Різдва Богородиці дерев’яна, побудована на високому підвищенні в східній частині села. Перед входом у Божий храм – два розп’яття Спасителя. Понад храмом численні кургани та захороніння доби ранніх слов’ян.
Церква Різдва Богородиці с. Селець
Фото Романа Аврамчука
Учні Селецької ЗОШ I-II ступенів провели дослідження, розпитали односельчан, очевидців, дізналися, що храм будували в роки Великої Вітчизняної війни (1942-1943). Була тяжка пора, а людей хвилювала духовність. Знайшлася людина, яка змогла чітко і злагоджено організувати будівництво храму. Це був священик, отець Василій. Саме він керував будівництвом храму, організовував придбання необхідних матеріалів, сам особисто керував і доставляв до місця будівництва. Сам особисто оздоблював храм, малював ікони, фрески. Після закінчення будівництва храм було освячено. Отець Василій служив у приході більше двох десятиліть, поки не перевели його до сусіднього приходу в с. В’язівку. Саме там він продовжував богослужіння. Там і похоронений. Після отця Василія у приході настали досить складні часи. Службу в храмі проводили священики з сусідніх приходів по черзі. Та вона лишилася діючою в роки так званого духовного збідніння. В її стінах безперервно звучало слово Боже. В 80-х роках в приході з’явився священик – отець Володимир ( в миру Добровольський Володимир). Саме отець Володимир доклав багато зусиль для процвітання храму. За його настановою, під його керівництвом було здійснено впорядкування території біля храму, наведено порядок на кладовищі. Завдяки його та прихожанам проведено реставрацію церкви і в середині, і на зовні в 2006-2007рр. З 2008 року отець Володимир був змушений залишити приход за станом здоров’я. Жителі села щиро дякують отцю Володимиру за служіння Богові та людям. В наші дні богослужіння в храмі проводить отець Олег, який прагне продовжити справу своїх попередників і зробити храм осередком духовного життя поліського села.
Матеріал підготувала М.І. Слепченко
ІМЕНА В МЕДИЦИНІ
ІМЕНА В МЕДИЦИНІ
У ВІДГОМОНІ ЧАСУ
Присяжнюк Євтихій Дем’янович
Заслужений лікар України, головний лікар Народицької районної лікарні
(1946-1964рр.)
Бібліографічна довідка
Євтихій Дем’янович Присяжнюк народився 5 вересня 1904р. в селі Рахни-Собові на Вінничині в сім’ї Дем’яна та Палажки Присяжнюків. Був найстаршою дитиною в багатодітній родині, ріс кмітливим і працьовитим. Спочатку закінчив церковно-приходську школу, а потім робфак у Києві. У 1928 році Євтихій стає студентом Київського медичного інституту. Під час навчання був визнаний одним з найкращих студентів ВУЗу.
Після закінчення навчання молодий лікар отримує призначення у Народицький район. Варто зазначити, що на той час колектив райлікарні складався з молодих, але кваліфікованих лікарів. Ведучим хірургом був Григорій Андрійович Клешкань, обдарований хірург, який в подальшому став головним хірургом Рівненського обласного відділу охорони здоров’я. Він щедро ділився досвідом роботи з молодим починаючим лікарем.
В 1935 році Євтихій Дем’янович одружується на вродливій випускниці Київського медичного технікуму Ніні Значковській. А незабаром його було призвано до армії. Військовий хірург Євтихій Присяжнюк служив у Монголії, був призначений начальником санітарної служби 24 окремого санітарного батальйону 57 мотострілецької дивізії, надавав медичну допомогу не тільки військовослужбовцям, а й місцевим людям. За зразкову самовіддану службу під час військових дій у Монголії Євтихій Присяжнюк був нагороджений військовим знаком «За Холгін-Гол».
По війні, не зважаючи на пропозиції працювати за фахом у Києві, повернувся до Народичів, очолив районну лікарню. Цей край із тихоплинними річками Уж та Жерев, могутніми лісами, працьовитими поліщуками став йому рідним. У перші повоєнні роки на нього ліг важкий тягар заново організовувати медичну службу в Народицькому районі, де крім нього – хірурга, були ще двоє лікарів – терапевт та акушер-гінеколог.
Починав перш за все із наведення порядку у самій лікарні та медичних закладах району. Праця головного лікаря і хірурга була напруженою без вихідних і свят, із викликами до лікарні у будь-яку годину доби. Рідко тоді викликали консультантів із Житомира, обходились своїми руками і вмінням.
Поступово ситуація змінювалася на краще. Змінилось відношення медичних працівників до своїх обов’язків, зміцнюється матеріально-технічна база лікарні. Встановлюється рентгенодіагностичний апарат, виділяється транспорт, зважаючи на недостатній ліжковий фонд лікарні (50 ліжок у приміщенні, збудованому ще до революції) Євтихій Дем’янович Присяжнюк розпочинає будівництво нового корпусу районної лікарні. Збільшується колектив лікарні.
Завдяки високому професійному рівню медичних працівників Народицька центральна районна лікарня була вибрана за базу виробничої практики студентів Київського медичного інституту. Євтихія Дем’яновича називали представником земської медицини. Він кваліфіковано вирішував питання про діагноз та лікування не тільки за основним фахом – хірургією, але й суміжними – терапією, акушерством та гінекологією. А у своїй галузі він був віртуозом, неперевершеним практиком, блискучим майстром. За свою більш ніж 40-річну лікарську діяльність врятував життя не одній тисячі жителів Народиччини. В особі Євтихія Дем’яновича щасливо поєдналися величезна працелюбність, висока вимогливість до себе і підлеглих, принциповість і батьківська турбота про своїх колег.
Шляхом батьків пішли діти Євтихія Дем’яновича та Ніни Григорівни - Анатолій та Володимир. Медична професія у їхній сім’ї є домінуючою. Четверо онуків – Дмитро та Тетяна, Андрій та Олександр пішли також по дідових стопах. Фактично Євтихій Дем’янович є засновником медичної династії.
Через стан свого здоров’я у 1964 році після святкування 60-річчя з дня народження Євтихій Дем’янович за власним бажанням полишив посаду головного лікаря району і далі працював тільки хірургом. В 1973 році він остаточно полишає роботу. Помер 23 вересня 1976 року на 73-му році життя.
Хай життя і діяльність Євтихія Дем’яновича Присяжнюка буде прикладом для його нащадків,усіх тих, хто хоче опанувати медичну професію, слугувати людям. Не за страх та користь, за совість та бажання допомогти.
Життя представників династій Значковських-Присяжнюків віддзеркалює історію нашої країни в минулому столітті. Знайомить з цими та іншими особистостями видання «Національний медичний університет ім. О.О. Богомольця – 165 років», підготовлене В. Ведмідським та О. Пироговим до річниці навчального закладу.
Рекомендована література:
1. Народиччина моя благословенна [] / авт., упоряд., авт. передм. Баранчук Д. Ф. - К. : Юнікон-Прес, 2002. - 185 с. : іл., фото. - ISBN 966-95262-3-8 : 10.00 грн
Євтихій Дем’янович Присяжнюк - с. 142-143.
2.Присяжнюк Анатолій. У хірургії він був віртуозом: До 100-річчя від дня народження Заслуженого лікаря України Є. Д. Присяжнюка //Життя і слово. - 3 верес.
3. Духновська О. Живи, співай, відроджуйся Народицький наш краю //Життя і слово. -2008. – 21 листоп. –С.1.
Фото братів Присяжнюків
Народицька селищна бібліотека
Творча палітра Миколи Атаманчука
(до 75-річчя від дня народження поета, прозаїка, гумориста)
Бібліографічна довідка
Народичі 2016 рік
Микола Атаманчук – учитель за освітою, журналіст за покликанням. А ще Микола Олександрович талановитий не тільки як журналіст, а як поет, гуморист, публіцист, краєзнавець.
Народився Микола Олександрович Атаманчук 5 березня 1941 року у селі Бовсуни Лугинського району Житомирської області у сім’ї колгоспників. В 1958 році закінчив Лугинську середню школу. Після закінчення Коростишівського педагогічного училища учителював на Буковині, в мальовничому селі Комарове над Дністром. З 1967 р. на журналістській роботі – завідувач відділів сільського господарства, листів і масової роботи, відповідальний секретар, заступник редактора Лугинської газети «Промінь». Закінчив Київський державний університет ім. Тараса Шевченка та відділення журналістики Вищої партійної школи при ЦК Компартії України.
З 1978 по 1991 рік редагував Народицьку районну газету «Жовтневі зорі» /нині «Життя і слово»/
З 1992 - спецкор, редактор відділу, власний кореспондент газети «Вісті Центральної спілки споживчих товариств України». З 2003 по 2005 рік - літературний редактор Всеукраїнської громадсько-політичної газети «Житичі».
Працюючи редактором Народицької газети «Жовтневі зорі» Микола Олександрович випробує себе і в інших сферах творчості, насамперед як поет, багато друкує публіцистичних статей на історичну тематику, вивчає життя краю, досліджує його цікаві сторінки. В «Жовтневих зорях» друкує свої публіцистичні роздуми «Протистояння», в якій висвітлює тему «Базарської трагедії» періоду громадянської війни. А в час, коли в наш дім прийшла справжня трагедія – аварія на Чорнобильській АЕС районна газета першою з-поміж інших районних газет надрукувала матеріали про справжню радіаційну обстановку в районі, що не входив до тридцяти кілометрової чорнобильської зони. Микола Олександрович порушив проблеми Народиччини, які спричинила катастрофа віку на сторінках всесоюзних, республіканських і обласних газет. Ось тільки заголовки деяких з тих публікацій: «На червоне світло», «Патріоти чи вороги?», «Справа самих потопаючих?», «Куди переселятися?» тощо. Тоді ж почав публікувати в районному тижневику «Жовтневих зорях» свою документальну повість «Під гнітом радіації». Микола Олександрович мав змогу спілкуватися з представниками зарубіжної преси, увагу яких привернула доля позатридцятикілометрової зони. Першими прибули в район зі США кореспондетка Ассошіейтед Гіресс Енн Інзі й фотокореспондент цього ж агенства Роберт Тонссінг, затим кореспондент ілюстованого журналу «Дейз Джапан» та інші. Сьогодні Микола Атаманчук відомий поет, публіцист, гуморист, краєзнавець. А ще він є членом Національної спілки журналістів України.
Микола Атаманчук автор збірок «Прикмети», «Жива роса», «Отчина», «Рідні околи», сатири і гумору «То що ж ми маємо?», «Навсправжки і жартома», автобіографічної повісті «Мовою душі» і в співавторстві – документально-художніх книг «Поклонімося подвигу», «Ними пишається Лугинщина», «Земля Лугів».
ТВОРИ М. О. АТАМАНЧУКА
Атаманчук М. Прикмети: вірші різних літ /Микола Атаманчук; ред. В. Баранов; худож. В. Трегубенко. – К.: Вісті Центр. спілки споживч. т-в України, 2001. -61,[2]с.: іл.
Перша збірка поета, в якій автор тепло і щемно сповідується перед отчим краєм, звідки прослалася його дорога в життя і куди він щоразу вертається бодай подумки. Особливої уваги заслуговує цикл «Листи з Народичів», який змушує збентежитись і перейматися любов'ю до малої батьківщини і всієї України, до всього в цьому світі, що людина має берегти, захищати, примножувати.
У збірці гумористичних творів «То що ж ми маємо?» зібрані вірші, сповнені високої сатирічної напруги про явні та приховані вади суспільства, спричинені скоробагатьками, прихватизаторами, «жирними котами» за нашої… байдужості. Автор по-доброму кепкує із загалу, із себе, не допускає чорного гумору, непристойних чи кривих слів. До книжки увійшли гумористичні твори різних жанрів: діалоги, мініатюри, буркотунки, переспіви. Автор закликає читачів до роздумів, спонукає позбуватися невігластва, ганджів, дефектів, що ускладнюють дійсність.
Збірка віршів «Жива роса» - третя книга письменника. До її складу входять вірші, написані автором у різні роки, у яких піднімаються теми минулого і сьогодення, про покликання людини творити добро і красу на землі. Автор піднімає теми людяності, відповідальності за свої вчинки, неповторності кожної людини, сенсу життя, любові до Батьківщини.
Ця автобіографічна повість – сповідь автора перед отчиною, родом, до якого він належить, зрештою перед собою.
Другу книжку сатири і гумору «Навсправжки і жартома» відкривають віршовані сатиричні твори на важливі, злободенні, теми. В книжці зібрано гуморинки, усмішки, короткі афористичні катрени, сентенції, лаконічні усмішки, гумористичні діалоги. Микола Атаманчук уникає надміру, несмаку, жартів «без правил». Окремі вірші з цієї збірки друкувалися в газетах «Голос України», «Сільські вісті», «Україна молода», «Житичі» та інших виданнях.
«Рідні околи» - третя за ліком поетична збірка Миколи Атаманчука. Книга пронизана любов'ю до рідної землі, спогадами з дитинства і юності. Це живі сторінки тепла, щемка сповідь поета перед отчим краєм, звідки простяглася його дорога в життя. Особливої уваги заслуговує розділ «Мініатюри», де зібрано зерна життєвої мудросі, висвітлюються проблеми суспільства.
Матеріали про життя і творчість М. О. Атаманчука
Навсправжки і жартома [про книгу «Навсправжки і жартома»] //Життя і слово. -2011. – 19серп. – с.,
Атаманчук М. Загублені села, обпалені долі… /М. Атаманчук //Життя і слово.- 22квіт. – 2016.- с.
Микола Атаманчук поповнив антологію сучасного українського гумору [Текст] // Життя і сл. : громад.-політич. тижневик. - 2016. - N 42. - С. 4
У творчому доробку колишнього редактора районної газети (тоді - "Жовтневі зорі") Миколи Атаманчука близько десятка книжок прози і поезії. А щойно у виданні ПП "Журналіст України" книзі "Сатирична сотня діє, або Путлер капут!", що поповнила Антологію сучасного українського гумору й сатири, вміщено близько двох десятків творів цього жанру колишнього керівника районної газети.
Матеріал підготувала М.І. Слепченко
Василь Федорович Сташук
Ніна Іванівна Власенко
Валерій Володимирович Лісовський
Микола Олександрович Атаманчук
Ястремський Станіслав Борисович
Дмитро Федорович Баранчук
Ткачук Валерій Павлович
Седун Микола Васильович
Іван Олександрович Заєць
Мирослав Володимирович Попович
Дмитренко Григорій Миколайович
ВЕРНИГОРА Іван Павлович
(22. 07. 1937, смт Народичі, Житомирcької області) – лікар-отоларинголог. Доктор медичних наук (1981), професор (1983). Закінчив Київський медичний інститут (1960), де й працював: від 1982 – проф.; у 1986–94 – заступник директора з наукової роботи Київського НДІ отоларингології, де 1987 заснував і відтоді очолив відділення реконструктивно-відновлювальної хірургії ЛОР-органів. Від 1994 – у Кувейті. Наук. дослідж.: патологія верхніх дихал. шляхів, роль лімфоглотк. кільця у формуванні місц. імунітету їхніх слиз. оболонок. Розробив метод мікроларингохірургії при передрак. захворюваннях, добро- та злоякіс. новоутвореннях гортані, хірург. лікуванні ЛОР-органів на основі використання біоімплантантів.
Євтихій Дем’янович Присяжнюк
Із сузір'я талановитих.
Відомі земляки – гордість Народиччини
День краєзнавства
Народиччина… Мабуть, не знайти тобі рівних на світі, земле наша. Історія твоя давня, багата і йде з глибини століть. ЇЇ несуть у собі тихоплинні річки, про неї перешіптуються віковічні ліси, які широко розкинулись на твоїх просторах. Оповитий легендами Народицький район – колоритний куточок землі древлянської. Тут з прадавніх часів мешкають роботящі і добрі люди, на долю яких випало чимало випробувань.
Сьогодні розповідь про кращих синів і дочок, яких народила і вивела в люди наша земля і які є гордістю нашого краю. Серед них письменники і журналісти, митці і політики, спортсмени і науковці в різних галузях знань. Вони є її обличчя. Невмируща слава і гордість.Таких маємо чимало.
Це наша культурна спадщина. Ми хочемо сьогодні показати, наскільки багата наша Народицька земля сильними творчими особистостями, які своєю наполегливою працею зробили і роблять вагомий внесок в економічний, політичний і культурний розвиток нашої держави.
Письменники і журналісти
Василь Федорович Сташук
Народився 1 січня 1944 року в с. Савлуки Малинського району. Закінчив середню школу у Великих Кліщах Народицького району, куди переселилася сім'я після смерті батька. Працював в редакції газети «Жовтневі зорі». Поет, прозаїк, критик. Автор поетичних і прозових книжок: «Мефістофель у Чорнобилі», «Глиця», «Круті береги», «Вересневі стодоли», «Міражі», «Тітко Насте, Вашими устами я до всього світу говорю», «Останній лелека», «Хіба я знав, що так любити можна» ті інші. Заступник голови Житомирської обласної організації НСПУ. Лауреат Всеукраїнської премії І. Огієнка.
Василь Адамович Ярмолюк (Василь Яр)
(01.01.1945- 10.02.2015)
Народився в с. Липлянщина Народицького району. Автор понад 20 книжок прози та поезії. Серед них «Камінчики»,»Лабіринти», «Не лише про себе», «З вершини літ», «Мінор», «Смальта» та інші. Його поезія лаконічна і афористична. Але не тільки вірші заслуговують на увагу. Василь Ярмолюк чудовий прозаїк та щоденникар, який володів словом і відчував його красу, пропускаючи все крізь душу. Лауреат літературної премії імені Василя Земляка, переможець обласного конкурсу «Краща книга року» за 2013 рік.
Кульбовський Микола Михайлович
Український музикант, педагог, літератор, журналіст, краєзнавець. Член Національної спілки журналістів України та міжрегіональної спілки письменників України. Лауреат Шевченківської премії. Народився 13 листопада 1935 року в с. Славинщина Народицького району. Закінчив Львівську консерваторію. Проживає на Хмельниччині. Викладач музичного училища імені Владислава Заремби.
Ніна Іванівна Власенко
Поетеса
Народилась в мальовничому селі Омельники Народицького району. Закінчила середню школу в інтернаті села Нової Радчи, потім технікум. Працювала бухгалтеркою.
Спілкування з природою навчило її слухати, спостерігати, вловлювати найтонші нюанси сьогоднішнього світу. Вона, як і рідна земля вражена тяжким недугом. Але прикута до ліжка, зболена тілом, не впала у відчай. Порятунок шукала в поезії. Через її серце, мов високим струмом проходить біль голодомору тридцятих років,трагедії понівеченої атомом рідної землі.
Друкувалась в періодичній пресі, літературно-мистецьких альманахах, збірниках. Є автором кількох збірок поезій: «Надіюсь…», «У полоні срібних звуків», «За все заплачено сповна». ЇЇ вірші покладено на музику.
Валерій Володимирович Лісовський
Поет-пісняр, член –кореспондент кафедри української мови Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти.
Народився 9 вересня 1951 року в мальовничому селі Литвинівка Народицького району. У 1969 році закінчив 10 класів Базарської середньої школи. Свій перший вірш надрукував на сторінках Народицької районної газети «Життя і слово». В 1977 році закінчив Житомирський педінститут імені Івана Франка. Автор двох поетичних книг «Сон-трава», «Щедрує осінь», однієї пісенної у співавторстві з композитором Леонідом Римарчуком «Заметіль кохання» (2001). З метою вшанування пам’яті на фасаді Базарської НВК Народицького району відкрито меморіальну доску.
Поет, прозаїк, публіцист, гуморист і краєзнавець.
Народився в с. Бовсуни Лугинського району на Житомирщині. З 1978 по 1991 рік редагував Народицьку районну газету «Жовтневі зорі». Автор збірок «Прикмети», «Жива роса», «Отчина», «Рідні околи», сатири і гумору «То що ж ми маємо», «Навсправжки і жартома», автобіографічної повісті «Мовою душі» і в співавторстві – художньо-документальних книг «Поклонімося подвигу», «Ними пишається Лугинщина», «Земля Лугів».
Ястремський Станіслав Борисович
Мав хист у багатьох жанрах літератури: публіцист, лірик, сатирик, гуморист.
Народився 20 березня 1926 року в с. Нова Радча Народицького району. Все трудове життя його пройшло у лісі, де він обіймав посаду рядового трудівника. Понад три десятки років позаштатний кореспондент газети «Життя і слово». Він став унікальним явищем робсількорівського довголіття і плідної співпраці з районкою. Його перо не знає спочину, а прихильники творчості талановитого дописувача одержали можливість постійно слідкувати за розвитком літературного таланту. Неодноразово його літературні труди видруковувалися в обласних і республіканських виданнях.
Дмитро Федорович Баранчук
(1.02.1926-10.11.2011)
Журналіст, публіцист, краєзнавець.
Народився в селі Ноздрище Народицького району. Понад 30 років працював в районній пресі, був редактором районної газети «Жовтневі зорі» (нинішнє «Життя і слово»). Автор книг «Народиччина моя благословенна», «Вічна загадка любові», «Тайнопис землі отчої», «До чистих джерел».
Ткачук Валерій Павлович
Тележурналіст, директор ТРК «Київ», ведучий програми «Телепресклуб» телерадіокампанії «Київ». Народився 5 січня 1951 року в с. Болотниця Народицького району в родині вчителів. В 1968 році закінчив В'язівську середню школу, потім Київський університет ім. Т. Шевченка. Журналістську діяльність розпочав з газети «Радянська освіта». В 1999 році його запрошують на посаду директора ТРК «Київ». В даний час очолює продакшен-студію при благодійній організації «Панування права». В 2004 році допоміг відбудувати Св'ято-Михайлівську церкву в с. Болотниця.
Митці і політики
Седун Микола Васильович
Народився 5 липня 1947 року в смт Народичі Житомирської області. Закінчив Київський державний інститут культури. Працював викладачем музичної школи у смт Народичі. У 1986 році був запрошений на роботу до м. Києва. Обіймав посади начальника Головного управління культурно-просвітницької роботи Міністерства культури, заступника генерального директора Національного заслуженого академічного ансамблю танцю України імені Павла Вірського (1997-2000рр.). З 2001-2005 рр. –Генеральний директор Державного підприємства «Національний палац «Україна».
Василь Олександрович Бик
Василь Олександрович Бик
Скульптор, член Національної спілки художників України з 2006 року. Народився 2 червня 1958 року в селі Липлянщина Народицького району. Випускник В’язівської середньої школи 1975 року. Закінчив Українську Академію мистецтв. Автор пам’ятного знака загиблим пожежникам при ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС (м. Київ), горельєфного портретуа письменнику О. Т. Гончару в м. Києві. Брав участь у відтворенні пам’ятника княгині Ольги (м. Київ). Автор баготьох творів малої пластики. Живе та працює в м. Києві.
Іван Олександрович Заєць
Український політик, народний депутат Верховної Ради України І, ІІ, ІІІ,ІV та VI скликань. Народився 5 липня 1952р. в с. Лозниця, Народицького району, Житомирської області. Закінчив Українську сільськогосподарську академію, навчався в аспірантурі Інституту економіки АН УРСР. Також закінчив юридичний факультет Київського університету ім. Шевченка. Один з фундаторів українознавчого клубу «Спадщина» при Київському будинку вчених, товариства української мови ім. Т.Г. Шевченка, Народного руху в Україні. З 31.01.2000 до 29.05.2001 - міністр екології та природніх ресурсів України.
Спортсмени і науковці
Левицький Іван Юрійович
Фахівець у галузі картографії. Доктор географічних наук, заслужений професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, академік Академії педагогічних наук України, Академії педагогічних і соціальних наук, Російської академії природничих наук, заслужений діяч науки і техніки України.
Народився 7 липня 1932 р. у с. Селець Народицького району Житомирської області.
Український філософ, академік НАН України, Заслужений діяч науки і техніки, доктор філософських наук, професор, педагог, фахівець у галузі культурології, логіки та методології науки, історії української культури, директор інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, завідувач відділом логіки та методології науки Інституту філософії.
Народився 12 квітня 1930 року в Житомирі в сім’ї студентів. Початкову освіту здобув в Ізяславі Хмельницької області. В 1948 році закінчив Народицьку середню школу №1.
Дмитренко Григорій Миколайович
Народився 01.07.1945 року в с. Слобода В’язівська Народицького району. Закінчив Київський інститут народного господарства. Відома людина в спортивних колах України. Заслужений майстер спорту міжнародного класу, заслужений тренер України. Бронзовий призер 22-х Олімпійських ігор (Москва, 1980), чемпіон світу, двічі срібний та бронзовий призер чемпіонатів світу, тринадцятиразовий Чемпіон СРСР з веслування академічного. Тренер КМО ФСТ «Динамо».
Імена в медицині
Народився 12.12.1921 року в с. Cтаре Шарне Народицького району. Головний науковий співробітник відділу кістково-гнійної хірургії Інституту травматології та ортопедії АМН України. Доктор медичних наук, професор.
Закінчив в 1951 році Львівський медичний інститут. Працював лікарем в Народицькій районній лікарні. Від 1958 року – в Інституті травматології та ортопедії: від 1992 – головний науковий співробітник. Одночасно очолював травматологічні відділення лікарень Києва (1968-78). Один із засновників клініки кістково-гнійної хірургії та Міського центру кістково-гнійної інфекції. Досліджував питання травматології і ортопедії, кістково-суглобного туберкульозу,остеомієліту, квантової медицини.
ГОРБАЧЕ́ВСЬКИЙ Віталій Миколайович
(05.09.1904-23.09.1976)
Організатор охорони здоров’я Народицького району Житомирської області, заслужений лікар Української РСР (1963), головний лікар Народицької ЦРЛ (1946-1964), хірург-віртуоз, спеціаліст, який кваліфіковано вирішував питання діагностики та лікування не лише за основним фахом – хірургією, але й за суміжними спеціальностями: терапією, акушерством та гінекологією.
Присяжнюк Анатолій Євтихійович
Народився в селищі Народичі, Житомирської області.
Доктор медичних наук, професор. Закінчив Київський медичний інститут ім. Богомольця. Став головним онкологом Міністерства охорони здоров’я України, брав участь ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, читає лекції для магістрів Києво-Могілянської академії, завідувач лабораторії епідеміології раку Інституту радіаційної гігієни і епідеміології НН ЦРМ м. Київ.
Козлюк Анатолій Степанович
Співзасновник Спеціалізованого медичного центру молекулярної діагностики (ТОВ «СМЦМД», м. Київ). Доктор медичниз наук, професор.
Народився 26 квітня 1935 року в м. Ємильчино Житомирської області. Дитинство і юні роки пройшли в смт Народичах – на малій Батьківщині, де народились батько і мати, де з давніх давен переплелись багатовікове коріння родин Козлюків, Рисів, Лисаківських і Мельниченків.
Син Валерій – голова ради засновників, генеральний директор ТОВ «СМЦМД», лікар-уролог, кандидат медичних наук.
Після закінчення в 1959р. Кишинівського державного медичного інституту 36 років працював лікарем, науковим співробітником і завідувачем відділу НДІ системи охорони здоров’я Молдавії. Останні 8 років працює в Україні, 5 років тому разом з сином
заснували в Києві ТОВ «СМЦМД» і клініку терапевтичної урогінекології, в якій наукові дослідження є складовою частиною роботи.
Із сузір'я талановитих.
(До 95-річчя від дня народження відомого вченого, організатора охорони здоров'я, чудового ортопеда-травматолога, нашого земляка Івана Павловича Вернигори)
Бібліографічна довідка
Народицька земля зростила багато талановитих людей, які досягли високих вершин в науці, стали визначними спеціалістами в багатьох галузях знань. Серед них Іван Павлович Вернигора, доктор медичних наук, професор Київського інституту травматології та ортопедії.
12 грудня 1921 року в с. Старе Шарне, що нині виселене, в родині Вернигорів Павла Миколайовича та Уляни Ничипорівни народився син Іван. Це був період Громадянської війни, останні бої за вектори впливів на Україну точилися по той бік річки Уж – у Звіздалі, Малих Міньках…
На малого Івана великий вплив справляв батько, котрий своїми руками умів зробити дерева будь-що. Це дало змогу родині вижити. Мати теж трудилася важко, аби сім’я мала хліб на столі. Шкільні роки припали на голодні тридцяті. Кмітливий хлопчина навчається в Народицькій середній школі №2. Після закінчення на відмінно середньої школи в 1940р. призваний в Червону армію, і вже 1941р. юнак отримав перше бойове хрещення при обороні Києва. В районі міста Березані І. П. Вернигора потрапляє в полон. Вижити йому допоміг випадок: вдалося вибратись з полону і пішки долати відстань до Народичів.
Коли радянські війська з’явилися на території Народичів, І. П. Вернигору знову взяли в діючу армію. Визволяв західні області України, Польщу, а далі – важке поранення і військовий шпиталь. Там було прийнято остаточне рішення: після перемоги - в медичний.
Післявоєнний Львів, куди подав документи, був небезпечним і неспокійним. Через нестатки і важкі рани на курс поступили лише двоє військовиків. Спеціалізувався на анатомії, гістології, фізіології, а далі - хірургічний напрямок. Перша операція і перші слова подяки від пацієнтів. Медицина поєднала молодого хірурга Вернигору і гінеколога Лідію Іванівну Сушко тісними сімейними узами. В 1951
році після закінчення Львівського медичного інституту молоде подружжя їде працювати в Татарстан (райлікарня селища Ютаза). А через два роки повертається до рідних Народичів.
Народицьку районну лікарню, куди прийшло працювати молоде подружжя,тоді очолював Заслужений лікар України Євтихій Дем’янович Присяжнюк, поправу земський професор, хірург-віртуоз. Іван Павлович Вернигора став правою рукою керівника медичного закладу у здійсненні травматологічної допомоги. Дружина Івана Павловича - Лідія Григорівна, випускниця Київського медичного інституту, забезпечила надання акушерсько-гінекологічної допомоги жінкам району в повному обсязі. Варто сказати, що Народицька районна лікарня, завдяки високому професійному рівню медичних працівників,була вибрана за базу виробничої практики студентів Київського медичного інституту.
Талант молодого хірурга-травматолога не могли не помітити житомирські лікарі, куди направляв своїх хворих І. П. Вернигора. Його запрошують в обласну лікарню.
У січні 1958 року І. П. Вернигору зарахували в клінічну ординатуру Українського НДІ травматології та ортопедії НАМН. Наукову діяльність нерозривно поєднував з практичною, керуючи травматологічним відділенням на базі 8-ї та 10-ї міської лікарні. У 1965 році успішно захистив кандидатську дисертацію. В 1976 році Івану Павловичу присуджено науковий ступінь доктора медичних наук. Здобув звання професора, головного співробітника клініки кістково-гнійної хірургії, консультанта остеомієлітного центру. Разом з молодими науковцями впровадили ряд нових методів лікування остеомієліту та методи реабілітації хворих на цю хворобу.
З 1964 року – незмінний куратор ортопедично-травматологічної служби Житомирської області. Народичани з теплом у душі із вдячністю згадують Івана Павловича Вернигору, який завжди надавав допомогу своїм землякам у скрутний час. А коли приїздив до Народицької райлікарні заходив до всіх відділень, щоб зустрітися з тими, з ким починав великий лікарський шлях.
Науковий потенціал автора понад 200 опублікованих праць, серед яких – 4 монографії. Ним підготовлено 4 доктора та 8 кандидатів наук. Також вийшла в світ книга «Ілюстровані спогади», автором якої є І. П. Вернигора. Шкода, що тираж книги не дозволяє кожному з нас прочитати її, побачити безцінні фотоілюстрації про деякі сторінки історії нашого району.
Література про життя і діяльність:
Лутай, Майя Євгенівна. Історія населених пунктів Народицького району Житомирської області/ Майя Лутай; [ред., авт. передм. М. Лутай].- Житомир: ЖВІ, 2015. – 135, [1] с.: фот.- Л-ра: с. 130-132.
Вернигора Іван Павлович – с.91-92.
Народиччина моя благословенна / авт. упоряд., авт. передм. Баранчук Д. Ф. – К.: Юнікон-Прес, 2002. – 185 с.: іл. фото.
З когорти талановитих - с. 55-58.
Хто є хто на Житомирщині. Видатні земляки. Вип. 5 /[авт.-упоряд. В. Болгов ; худож. І. Болгов]. – К.: Українська акад. геральдики, товариство знаку та логотипу, 2003. -192с.: іл., карти, фото.
Вернигора Іван Павлович – с. 76.
ВернигораІ. П. Ілюстровані спогади / І. П. Вернигора /І. П.Вернигора. – К., 2006. - 64с.
Іванченко К. Воїн, хірург, професор // Життя і слово. – 2009. -7 серп.
Підготувала бібліограф М. І. Слепченко
Немає коментарів:
Дописати коментар