Краєзнавчий календар 2020

Воїн, хірург,професор

 (До 100-річчя від дня народження відомого вченого, організатора охорони здоров'я, чудового ортопеда-травматолога, нашого земляка Івана Павловича Вернигори)

 

      Бібліографічна довідка

 

Народицька земля зростила чимало прекрасних, талановитих людей, які досягли високих вершин в житті, стали визначними спеціалістами в різних галузях науки. Імена багатьох з них є гордістю й елітою українського суспільства. Уродженцем землі народицької є доктор медичних наук, професор Київського інституту травматології та ортопедії  Іван Павлович Вернигора.

     12 грудня 1921 року в с. Старе Шарне, що нині виселене, в родині Вернигорів Павла Миколайовича та Уляни Ничипорівни народився син Іван. Це був період Громадянської війни, останні бої за вектори впливів на Україну точилися по той бік річки Уж – у Звіздалі, Малих Міньках…

 

1930 рік. Малого Іванка до школи підготували батьки дуже добре.

На малого Івана великий вплив справляв батько, котрий навчив грати на скрипці та майструвати, бо своїми руками умів зробити з дерева будь-що. Це дало змогу родині вижити.  Мати теж трудилася важко, аби сім’я мала хліб на столі.

 

Найкращі учні - відмінники навчання Народицької середньої школи №2.
Директор школи Г.Довжик. 02.07.1936р.

 Шкільні роки припали на голодні тридцяті. Закінчив Старошарнівську початкову школу з відмінними оцінками та похвальною грамотою. Так було і в Народицькій середній школі  № 2. Крім гарного навчання здібний хлопчик ще дуже любив малювати. Завдяки талановитим вчителям -  Івану Гордійовичу Басарабу -  викладачу астрономії, математики, керівнику гуртка «Юний художник»,  Давиду Яковичу Босіну –  фізику, Ганні Михайлівні – біологу і хіміку, Олександру Харитоновичу Стріху, Олександру Трохимовичу Фещенку, Народицька середня школа  налічувала чимало відмінників навчання, а багато  сильних учнів десятого класу, випускників 1940 року мріяли про вищу освіту.

Директор школи - О.Т. Фещенко (другий ряд третій справа)

Та матінка-доля розпорядилась по своєму. На кінцевий вибір професії  юнака вплинула Велика Вітчизняна війна. В жовтні 1940 року був призваний до Червоної армії,  і вже 1941р.  отримав перше бойове хрещення при обороні Києва. Неперевершені страхіття і трагічний кінець 28-ї дивізії, в якій він воював,  назавжди зафіксувалися  в його душі.  В районі міста Березані  І. П. Вернигора потрапляє в полон. Вижити йому  допоміг випадок.  Якось до табору приїхав староста одного з сіл, що під Житомиром. Він шукав серед воїнів свого сина, аби викупити його у німців. Не вдалося йому серед багатьох тисяч червоноармійців знайти свою дитину і він домовився, щоб відпустили з полону земляка. Доїхавши до Житомира, Івану Павловичу  довелося  пішки долати відстань до Народичів.

Автопортрет, 1944 рік

 
Коли радянські війська з’явилися на території Народичів, І. П. Вернигору знову взяли в діючу армію. Визволяв західні області України, Польщу . В короткі хвилини відпочинку малював своїх бойових побратимів, був ротним художником. Тоді ж  зміг якимось чином і себе намалювати та відіслати на визволену Батьківщину.

А далі – важке поранення і військовий шпиталь. Рятували  військові хірурги, медичні сестри, санітари шпиталю. Придивлявся до їхньої нелегкої роботи. І зросла повага до людей в білих халатах. Там було прийнято остаточне рішення: після перемоги - в медичний. Далі були бої на території Чехословаччини, Угорщини, взяття Берліна і повернення на Батьківщину.  

    

Львівський Державний медичний інститут.
Під час практичного заняття.

В 1946 –му безоглядно вступив до Львівського державного медичного    інституту.  Післявоєнний Львів був небезпечним і неспокійним. Через нестатки і важкі рани на курс поступили лише двоє військовиків. Напівголодні роки інститутського життя. Це був надзвичайно складний та важкий період в його житті. Спеціалізувався на анатомії, гістології, фізіології, а далі - хірургічний напрямок.  Вищу освіту здобув в 1951 році. Одержав призначення в Татарстан, селище Ютаза.  В місцевій лікарні вузьких спеціалістів не було. Прийшлось працювати одночасно на декількох посадах.  А через два роки повернувся до рідних Народичів.

  Районну лікарню  тоді очолював  Євтихій Дем’янович Присяжнюк.  В особі цієї людини щасливо поєдналися величезна працелюбність, висока вимогливість до себе і до підлеглих, принциповість і, зазвичай, батьківська турбота про своїх колег і пацієнтів. Він був взірцем безкорисливого служіння людям.

Хірургічне і пологове відділення Народицької райлікарні, 50-ті роки.

Народичі, 1953 рік. І. П. Вернигора завідуючий поліклінічним відділом.
1954-1955рр. - на курсах з хірургії в Житомирі.
1957р. - виконавець обов'язків завідувача хірургічного відділу

    Іван Павлович Вернигора  став правою рукою  керівника медичного закладу у здійсненні травматологічної допомоги. Варто зазначити, що завдяки висококласним спеціалістам,  які тут працювали, Народицька районна центральна лікарня була вибрана за базу виробничої практики студентів Київського медичного інституту. 

Тут же, в Народичах,  в 1953 році,  зустрів свою майбутню дружину, яка після закінчення Київського медичного інституту працювала завідуючою пологовим відділенням. В 1954 році вони поєднали свої долі.  Того ж  року молодого хірурга викликали в обласний центр на курси з хірургії, травматології та ортопедії. Йому поталанило  зустрітися  з Олександром Федоровичем Гербачевським, патріархом медицини Житомирщини, який вплинув на подальшу долю в житті майбутнього вченого. У заслуженого лікаря Іван Павлович вчився майстерності. Тут він  зустрів однодумців, знайшов підтримку і розуміння. Тяга до науки стимулювала  вчитися далі. До клінічної ординатури його направив саме Олександр Федорович Гербачевський на початку 1958р. Після закінчення навчання планувалось повернення в область, але талановитого спеціаліста залишили в інституті. Необхідно було написати і захистити дисертацію. Тож Іван Павлович  з січня 1958 року  залишає  Народичі та переїжджає до Києва.

  Доля в інституті склалася не гірше інших, хоча матеріальні умови в перші роки були дуже складними. Стали в пригоді воєнне та післявоєнне загартування, витримка, справедливість, доброзичливе ставлення до людей, вміння бути уважним і веселим, об'єднувати   навколо себе однодумців.

   Так розпорядилась доля, що на його життєвому шляху, у часи тяжких випробувань і у хвилини духовних звитяг, завжди зустрічались наставники, просто добрі люди, які ділились багажем набутих знань, які вчили, допомагали, боронили від лихого і дарували людяність у не завжди приязному світі. У стінах Українського науково-дослідного інституту, куди його зарахували клінічним ординатором, координатором молодих вчених був професор  М. І. Воробйов. Неперевершений теоретик, визначний експериментатор – організатор науки. Він фактично й направив Івана Павловича керівником  ортопедо-травматологічного відділення 8-ї міської лікарні ще до завершення докторської дисертації. А на день її захисту (1974 р.)   молодий вчений вже працював у 10-й лікарні. У 1978 році його повертають в інститут, у новостворену клініку кістково-гнійної хірургії заступником професора.

 З 1964 р. -  незмінний куратор  ортопедо-травматологічної служби Житомирської області. Наукову діяльність нерозривно поєднував з практичною. Народичани з теплом у душі із вдячністю згадують  Івана Павловича Вернигору, який завжди надавав допомогу своїм землякам у скрутний час. А коли приїздив до Народицької райлікарні заходив до всіх відділень, щоб зустрітися з тими, з ким починав великий лікарський шлях.

   У 1976р. І. П. Вернигорі було присуджено науковий ступінь доктора медичних наук. Іван Павлович вніс вагомий вклад у підготовку наукових кадрів. Опублікував  понад 200 наукових праць, серед яких 4 монографії. Ним підготовлено 4 доктори та 8 кандидатів медичних наук. За особистий внесок у підготовку наукових кадрів і розвиток охорони здоров’я Івану Павловичу присвоєно почесне звання професор за спеціальністю «Травматологія і ортопедія» (1992р.)

  Пройшовши довгий і тернистий шлях від сільського хлопця з Житомирського Полісся до  висококласного столичного хірурга, Іван Павлович, завжди був скромною і працьовитою людиною. Йому притаманне надзвичайно уважне і тепле ставлення до пацієнтів. Життєвий шлях цієї людини заслуговує на те, щоб про нього знали не лише рідні і колеги по роботі, а й ми, земляки. Іван Павлович Вернигора свідомо чи не свідомо став однією з ниточок, що ними виткано барвистий  рушник новітньої української історії.

 

      Література про життя і діяльність

   Краєзнавчий каталог:

 Енциклопедія Сучасної України [Текст] / Нац. акад. наук України, Наук. т-во ім. Шевченка, Ін-т енцикл. дослідж. НАН України ; редкол.: Дзюба І. М. (співголова) та ін. ; [наук. ред.: Болтівець С. І. та ін.]. - К. : Ін-т енцикл. дослідж. НАН України, 2001 - . - ISBN 966-02-2074-X.

   Т. 4 : В - Вог . - 2005. - 699, [1] с. : іл. - ISBN 966-02-3354-Х.

                    Веригора Іван Павлоич –  с. 272-273.

 Вернигора, Іван. Ілюстровані спогади  / І. П. Вернигора  – К., 2006. - 64с.

 Лутай, Майя Євгенівна. Історія населених пунктів Народицького району Житомирської області/ Майя Лутай; [ред., авт. передм. М. Лутай].- Житомир: ЖВІ,  2015. – 135, [1] с.: фот.- Л-ра: с. 130-132

     Вернигора Іван Павлович – с.91-92.

 Народиччина моя благословенна / авт. упоряд., авт. передм. Баранчук Д. Ф. – К.:Юнікон-Прес, 2002. – 185 с.: іл. фото.        

         З когорти талановитих  - с. 55-58.

 Хто є хто на Житомирщині. Видатні земляки.  Вип. 5 /[авт.-упоряд. В. Болгов ; худож. І. Болгов]. – К.: Українська акад. геральдики, товариство знаку та логотипу, 2003. -192с.: іл., карти, фото.

Вернигора Іван Павлович – с. 76.

 Іванченко К. Воїн, хірург, професор // Життя і слово. – 2009. -7 серп.

 

               Підготувала     бібліограф        М. І. Слепченко

Невтомний шукач істини

   1 січня виповнюється 75 років від дня народження, а в лютому 5 років від дня смерті Василя Ярмолюка, українського письменника, чи не найколоритнішого представника житомирського літературного середовища, який щедро  віддавав всього себе друзям і колегам по перу. Самобутній літератор, невтомний шукач істини, чудовий прозаїк і щоденникар творив під псевдонімом Василь Яр.

   Василь Адамович  – наш земляк, народився 1.01.1945 року в с. Липлянщина  Народицького району. Після восьмирічки  закінчив ремісниче училище, блукав по світу, перебрав купу професій  а в 1969 році приїхав до Житомира. Працював на Житомирському льонокомбінаті чистильником вентиляційних камер. Освіту здобув самотужки, постійно відвідуючи різні студії та об’єднання. Був позаштатним кореспондентом кількох газет. Друкував свої твори в нашій районній газеті «Жовтневі зорі», в обласній молодіжній «Комсомольська зірка», в альманахах «Вітрила», «Косень», «Тет-А-Тетерів», в мистецькому журналі «Артанія».  З 2005 року член НСПУ.  Василь Яр - лауреат літературної премії імені Василя Земляка (2011),  переможець Житомирського обласного щорічного конкурсу «Краща книга року» (2013) в номінації «Поезія року» за книжку «Вірші з поля» та  Літературної відзнаки імені В. Нечипоренка (2014).

   Василь Яр є автором  понад 20 книжок прози та поезії. Серед них - «Совість», «Погляд в себе», «На сполох», «Я», «Камінчики», « Лабіринти», «Не лише про себе», «З вершини літ», «Мінор»,  «Смальта»,  та ін.  Його твори реалістичні і  філософські. Автор прагнув осмислити  вічні закономірності:  життя і смерті, любові і ненависті, добра і зла, і  разом з тим навмисне провокував читача до роздумів, міркувань та власних висновків. У грудні 2014 року вийшла у світ збірка Василя Яра «Вибрані твори. Проза. Поезія», де зібрані кращі афоризми, вірші та проза. Його поезія  лаконічна і афористична.  Але не тільки вірші заслуговують на увагу. Приваблюють щоденники Василя Яра за рівнем майстерності і глибиною осягнутого болю, вмінням розповісти про  великі і малі людські драми. Він гарний ліричний прозаїк, який володів словом і добре відчував його неповторну красу  та мав багатогранне творче обдарування.

 Використана література:

 Письменники Житомирщини [Текст] / авт.-упоряд.: М. П. Пасічник, П. Білоус, Л. Монастирецький. - Житомир : Пасічник М. П., 2010 - 2014.
   Кн. 1. - 2010. - 423, [5] с. : фото. - Л-ра в кінці ст. - ISBN 978-966-2936-48-3 

             Василь Адамович Ярмолюк (Яр) - С. 308-316; 

 Цимбалюк, Григорій Миколайович.
    Жорства. Побіжні замітки на полях життя [] / Г. М. Цимбалюк. - Житомир : О. О. Євенок, 2015. - 366, [2] с. : фот. - ISBN 987-617-7265-25-1

              Яр Василь Адамович – С. 336.

Бик, Василь. Духовні скарби з маминої скрині // Артанія, 2011. -№2.

             Духовні скарби письменника Василя Ярмолюка

Бібліограф М. Слепченко

Філософ-інтелектуал, філософ легенда

90 років від дня народження українського філософа Мирослава Володимировича Поповича

(12.04.1930-10.02.2018)

Година-спомин

   Ім’я Мирослава Володимировича Поповича широко відоме.

Український філософ, академік НАН України, доктор філософських наук, професор, педагог, фахівець у галузі культурології, логіки та методології науки. Директор Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди НАН України… Просто добра і мудра людина. Два роки тому він пішов у засвіти, але залишив по собі добру пам'ять.

   Так сталося, що доля його пов’язала з нашим краєм. Мирослав Попович народився 12 квітня 1930 р. в Житомирі у сім’ї студентів. Батько  - Володимир Андрійович походив з роду, що належав до козаків Борзненської  сотні Чернігівського полку.  Дід,  Андрій Попович, свого часу закінчив Київський університет, працював мировим суддею по різних місцях і згодом доля його закинула до Народичів. Мати, Олександра Теофілівна, родом з Волині.

   Батьки після закінчення Житомирського вузу працювали українськими мовниками в одній із Заславських шкіл на Хмельниччині, де М. Попович закінчив чотири класи початкової освіти. Там же разом з матір’ю і братом перебув окупацію.

   «Я ріс дитиною війни, що бачила всі її жахи, голод, убогість, масові убивства єврейського та польського населення… Усе це оточувало мене аж до Великої Перемоги, як і жахлива бідність після неї» - згадував Мирослав Володимирович.

    Війна відобразилась на дитячому світобаченні майбутнього вченого, який тільки формувався як особистість. Вже тоді, в дитинстві, проявилося надзвичайне  спрямування розуму: усвідомив, що взаємна підтримка і любов людини до іншої людини – головні критерії виживання.

    Батько загинув на фронті і сім’я, після звільнення, щоб вижити, переїхала в Народичі до діда, в якого тут була своя хата. В селищі М. Попович пішов одразу до шостого класу;  згодом перескочив  і через 8 клас і по закінченні Народицької середньої школи №1 вступив на філософський факультет Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка. Селище Народичі, в якому М. Попович прожив найкращі роки дитинства і юності, на все життя залишилося для нього рідним і дорогим. Багато років підряд разом з дружиною Мирослав Володимирович відпочивав  в околицях Народичів. Ще донедавна були живі його ровесники і шкільні друзі, які гордилися тим, що мали честь навчатися в школі  з майбутнім вченим.  Він з теплотою в душі часто згадував добрих і чуйних народичан, щедру поліську землю з її прекрасною, розкішною  природою, що так нагло була зруйнована чорнобильською катастрофою.

    По закінченні університету поїхав працювати директором школи у Золотий потік на Тернопільщині.

   У 1956 році став аспірантом Інституту філософії АН України, свою кандидатську дисертацію захистив 1960 році. Відтоді все життя пов’язав з цим закладом. В 36 років захистив докторську дисертацію на тему «Аналіз  філософської мови науки». Відтак змінив напрямок своїх досліджень. Звернувся до філософії точних наук. Захоплювався історією української культури. Працював над постаттю видатного українського письменника Миколи Гоголя, над його філософією. Ще одним напрямом  досліджень була слов’янська міфологія, світогляд стародавніх слов’ян. Та які б теми не вивчав: чи пишучи про математику, логіку, Сковороду чи французьких філософів  вчений завжди  прагнув бачити смисли. Маленьких прожекторів, які освітлюють сховане у темряві. Шукав того, що рятує від сліпоти. Він наголошував, що без смислів життя розпадається на уламки, стає абсурдом, тобто туманом існування,  сліпотою, ходіння по колу.

    Мирослав Володимирович підкреслював, що кожна людина несе особисту відповідальність за зроблені вчинки, несе якийсь хрест, має свою місію: «Кожна людина десь колись ухвалює рішення, яке через десять років може виплисти нагору і призвести або до якоїсь чорної справи, або, навпаки – до доброго діла. Тож як прожити так, щоб бути людиною відповідальною, щоб цю свою місію, тобто обов’язок відповісти на певні питання, які ставить тобі життя, виконати, щоб не втікати від цього, а цілком свідомо все вирішувати». Одну зі своїх книжок, видану 2011 року, Мирослав Попович так і назвав «Бути людиною». Бути людиною – це бути здатним розрізняти істину і хибу, добро і зло,  прекрасне і потворне.

     Мирослав Володимирович не лишався осторонь і політичних подій: в період «перебудови» долучився до українського демократичного руху, став  інтелектуальним обличчям народного руху, був учасником ініціативи « Першого грудня».

   Всесвітньо відомого інтелектуала українці пам’ятатимуть передовсім не через його високі адміністративні посади, звання і нагороди, а завдяки тому, що його Слово – сказане і написане не розходилося з його вчинками, він був людиною неймовірного масштабу і водночас неймовірної простоти. В його очах завжди  світився захват від знань, радість від відкриття нового. Він вмів радіти і дивуватися світом і найважливішим вважав: «Люди мають навчитися радіти елементарним і повсякденним речам: прогулянці лісом, риболовлі, прополюванні грядки на своєму городі, читанню улюбленої книжки чи догляду за квітами… І ще:  у жодному разі не можна дорікати життя. Воно прекрасне хоча тому, що було і є саме по собі, як найвища цінність людини».

  Будучи вже тяжко хворим в листопаді 2017 року, Мирослав Володимирович був запрошений  на захист дисертації з філософії нашого земляка. І коли молодий хлопчина після захисту наважився признатися, що він з Народиччини, Мирослав Володимирович по  дитячому зрадів зустрічі із земляком, і в розмові  признався, що в Народичах і понині стоїть дідова хата.

    Сьогодні, розповідаючи про нашого видатного земляка, якого вивела в люди наша земля, ми хочемо показати, наскільки багата наша Народиччина сильними творчими особистостями. Це наша гордість і слава!

 

Використані джерела:

Систематичний каталог

 Попович, Мирослав Володимирович. Нарис історії культури України [] / Мирослав Попович. - [2-ге вид., допов.]. - Київ : Артек, 2017. - 727, [1] с. : іл. - Бібліогр. в підрядковій прим. - Покажч.: с. 725. - ISBN 978-617-7264-61-2

Попович, Мирослав. Культура: ілюстр. енцикл. України / М. В. Попович.- К.: Балтія-Друк, 2015. -184с.: іл.- ISBN 978-966-8137-62-4

  Попович, Мирослав. Бути людиною [] / Мирослав Попович. - К. : Києво-Могилянська академія, 2013. - 223, [1] с. - Бібліогр. в підрядковій прим. - ISBN 978-966-518-635-9

Попович, Мирослав  Володимирович. Микола Гоголь: роман-есе / М. В. Попович – К.: Молодь, 1989.- 208с. фот., іл. – (Уславлені імена;  Вип.71). – ISBN 5-7720-0137-Х 

                                                                                                      

  Пам'яті Мирослава Поповича: Філософ, Гуманіст, Людина [] // Життя і сл. : громад.-політич. тижневик. - 2018. - N 7(16 лют.). - С. 1

 

Краєзнавчий каталог

  Він знав, як «Бути людиною». Сумно. Світ збіднів без Мирослава Поповича // Урядовий кур’єр. -  2018. – 13 лют.

Коскін, Володимир. Мирослав Попович:  «Я переймаюся проблемою особистої відповідальності» // Слово Просвіти.- 2014.- 31 лип. – С. 5.

Безкоровайна, Ганна. Мирослав Попович: Якщо я міг зробити і не зробив – мені нема прощення // Україна молода. – 2014. – 6-7 черв. – С.6.

Лебединська, Галина. Мирослав Попович: «Подивитися на себе  збоку дуже важливо» // Пенсійний кур'єр. – 2013. – 21 листоп. - С. 12.

Попович, Мирослав. Потрібна велика довготривала робота:[дискусія у рубриці «Діє слово»]  // Слово і час. – 1993. - №5. – С. 3.

Інтернет ресурси

https://day.kyiv.ua/uk/article/cuspilstvo-osobystist/myroslav-popovych-efekt-struktury

https://www.radiosvoboda.org/a/29033428.html

https://hromadske.ua/posts/kim-buv-miroslav-popovich

Бібліограф М. Слепченко